Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Однак вони вчиняли антиєврейські погроми. Так само як і білі, українські націоналісти та червоні. (На Дону жертвами такого терору стали калмики)[542]. Погроми на півдні під час громадянської війни були найкривавішими за всю сучасну історію. Вони почалися 1917 р., тривали 1918 р. і досягли найбільшого розмаху 1919 р., на який припадає пік громадянської війни. Погроми вчиняли всі, зокрема і Червона армія під проводом єврея Лева Троцького[543], і вояки Махна, чиїм близьким товаришем був єврей В. Волін (Ейхенбаум)[544]. За останніми розсекреченими даними про Троцького, він категорично відмовлявся стати командиром Червоної армії, бо був євреєм, але зрештою Ленін переконав його. 1923 р. Троцький заявив, що йому не слід було приймати командування Червоною армією, бо в критичні моменти громадянської війни аґітація білих — «На чолі Червоної армії стоїть єврей» — збивала з пантелику[545]. Загалом такі заклики, як «Бий жидів — рятуй Росію», «Ради, але без жидів», «Смерть євреям і комуністам!» та «Геть з України жидів та кацапів!», використовували залежно від потреб бандитів[546]. Кількість загиблих євреїв в Україні та Білорусії з 1917 до 1921 року оцінюють у 180 000 – 200 000 чоловік[547].

Як і під час попередніх погромів, на Донбасі в громадянську війну було менше погромів, і вони були не такі масові, як у західних реґіонах країни, де були численніші і сконцентрованіші єврейські громади. Однак щонайменше двадцять чотири погроми зафіксовано в Луганську, Юзівці, Гришиному, Єнакієвому та інших містах Донбасу: шість учинили вояки Денікіна і вісімнадцять — «банди», як-от махновці[548].

Звичайно, зберігся і традиційний образ ворога. Можна посперечатися з твердженням Петера Кенеза, мовляв, «євреї чекали приходу Добровольчої армії з великими надіями» (більшість євреїв були ремісниками і крамарями, які страждали від більшовицької політики, спрямованої проти торгівлі)[549]. Генрі Абрамсон стверджує, що серед українських євреїв найпопулярнішими були сіоністські партії[550]. Однак євреїв убивали, бо багато білих були переконані, що більшовизм — єврейська змова; вони підозрювали євреїв у прихильності до більшовиків і вважали євреїв буржуями, хоч якими бідними вони були насправді.

Більшовицькі вожді та радянський уряд, почасти з метою захистити пригноблених євреїв та зупинити антисемітизм, намагалися вибудувати новий образ ворога: контрреволюціонерів усякої масті під загальною назвою класових ворогів, шкідників і саботажників. «Влада зверталася до населення із закликом бити ворога і доносити на нього. Щоправда, ці заклики до шпигунства супроводилися водночас і відповідними погрозами: «Будь-яке недонесення, — проголошував наказ голови надзвичайного воєнно-революційного трибуналу Донецького басейну П’ятакова, — трактуватимуть як злочин, спрямований проти революції, і каратимуть за нього з усією суворістю законів воєнно-революційного часу»[551]. Вже 1917 р. слова «саботаж» та «саботажник» стали провідними в політичному дискурсі Петрограда[552]. 1919 р. ці терміни замінили антисемітизм, ставши закликом до цькування політичних цапів розгрішення:

«Раніше, ще за царя, казали, що “винні євреї”, а тепер, коли наша система погана, кажуть, що «винні саботажники». Звичайно, саботаж — це злочин, але маленькі вади — це наслідок неправильної системи[553].

Таке розуміння саботажу стало набагато вигіднішим з погляду політики після громадянської війни, коли вороги зазнали воєнної поразки (розділ 4).

Деякі робітники були вірними і відважними солдатами Добровольчої армії. Донбаські шахтарі, набрані з Горлівки, наприклад, були найкращими, патріотичними солдатами, які боролися «за Росію»: білі «цінували їх... на вагу золота»[554]. Однак, як признавалися білі, шахтарі Донбасу загалом були не на їхньому боці[555]. На Донбасі робітники протестували проти панування білих, виколюючи очі на портретах Шкуро, Мамонтова та інших генералів[556]. По суті, від самого початку білі програли боротьбу за підтримку робітників і, усвідомивши цей програш, вважали робітників ворогами. Це різко контрастує з тим, як старанно білі дбали про залучення селянства до своїх політичних союзників[557].

Звичайно, пошуки політичної ідентичності серед шахтарів Донбасу були складні й проблематичні. Робітники та селяни лише почасти сприйняли більшовицьку ідеологію, про що свідчать спостереження французького католицького єпископа, отця Неве, зроблені в Макіївці 1919 р. і наведені його біографами: