Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Інших забивали «товстими металевими шомполами, якими звичайно чистили рушниці. Після кількох таких ударів спина засудженого ставала схожою на січене м’ясо, і після покарання побитих знімали з лавки непритомними чи мертвими»[525].

Друзі і вороги

Шахтарі Донбасу не були сліпими послідовниками червоних. Наприклад, у травні 1919 р. в Юзівці, до того, як більшовики увійшли в місто, робітники зібралися і ухвалили постанову, що, якщо більшовики виявлятимуть неповагу до церкви і священиків, вони піднімуть бунт. Резолюцію вручили більшовикам, і церква та священики були врятовані[526].

Масовий український націоналістичний рух, здається, обминув Донбас. Справа не в тому, що націоналістичні групи мали слабку підтримку. Як засвідчили вибори до двох Установчих зборів, вони мали значну підтримку мас, особливо селян, і такі люди, як поет Володимир Сосюра, брали участь у цьому русі як новобранці[527]. Однак націоналістам не вдалося організувати своїх прихильників. Селяни піднімали повстання проти своїх ворогів і розходилися по домівках, щойно закінчувався бій[528]. За свідченням одного українця, що жив на Донбасі, такі слова, як Верховна Рада чи Скоропадський, там навіть не згадували[529]. Селянські прагнення землі і свободи були сильніші, ніж поклик українського націоналізму, цього витвору інтеліґенції. Прагнення народу виявлялися здебільшого у формі озброєних виступів проти червоних, білих, німців, Скоропадського та Петлюри. Ці виступи були новочасним гайдамацтвом (боротьбою степових повстанців), бо гайдамаків століттями прославляли в Україні, особливо в степу, за опір «кожному можливому завойовнику»[530]. Озброєні загони, як і їхні попередники козаки, поводилися як найманці, приєднуючись то до одного, то до іншого табору, залежно від ситуації, і здійснювали такий самий терор, як червоні і білі[531].

Найпомітнішим серед них був рух Махна. Важливо не те, чи були його послідовники анархістами, а те, що вони підтримували своїх проводирів у боротьбі з усіма чужинцями. Рух сформували козацькі традиції незалежності і свободи[532]. Ось ці слова, що їх приписують Махну, привабили багатьох послідовників:

«Геть будь-яку владу... щоб ми могли мати те, чого хочемо. Вбивайте євреїв, які п’ють нашу кров. Убивайте генералів, які хочуть встановити те, що вони називають законом і порядком. Убивайте землевласників, які відбирають у нас наше, і вбивайте всіх комуністів, які примусять нас поділитися з містами. Коли ми вб’ємо чимало, ми поділимо землю, і тоді ми наказуватимемо містам, що вони мають віддати нам, а ми зможемо давати обіцянки про те, що ми в обмін даватимемо їм»[533].

Радянські загони, що реквізували зерно, стали основною мішенню терору. «Сотні і тисячі продпрацівників» стали жертвами селян та махновців[534]. (Так само як і вояки Добровольчої армії, які часто грабували міста та села). Іноді ще з живих жертв здирали шкіру[535]. Коли махновців переслідували, їх переховували селяни, які вважали російськомовного українця Махна своїм рятівником[536]. У Махна були послідовники й серед робітників[537]. За словами тогочасних спостерігачів, він мав таку популярність, що навіть деякі організації більшовицької партії в Гришиному та Юзівці були «заражені... махновщиною»[538]. Чимало сучасників просто не могли зрозуміти, кому служив Махно[539]. Багато інших бандитських груп теж ловили і вбивали комуністів. (Тому червоний терор проти махновців та їхніх прихильників був особливо жорстоким)[540]. За словами одного українця, який жив на Донбасі, ці озброєні загони не обкрадали людей і мали народну підтримку[541].