Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Насправді було чимало ознак, які провіщали тривоги і клопіт панівній (всеросійській) партії. У Несвєтаї, у східному Донбасі, преса повідомляла, що робітники вважають, що партія стала закритою кастою і рядові робітники, шахтарі і взагалі «чесні трудівники» незадоволені. Дії місцевих комуністів були такі, що партія здавалася лише засобом досягнення добробуту, недарма деякі старі шахтарі заявляли: «Набридло працювати, хочу записатися в партію комуністів»[611].

Із закінченням громадянської війни настав суворий голод, який виник внаслідок того, що економіка була зруйнована, радянська влада конфіскувала зерно, сталася посуха. Найсильніше голод ударив по Волзькому басейну, проте тяжко постраждала і велика частина України, зокрема Донбас. За словами одного свідка, Н. М. Бородіна, маленького сина донського козака, який уже дорослим описав пережите у книжці “One Man in His Time”, у Каменську «люди мерли, як мухи восени». Коти і собаки «зникли з вулиць: або їх з’їли, або їх тримали під замком ті з небагатьох, у кого було вдосталь їжі. З річки Донець навіть зникла риба, казали, що вода отруєна трупами, які скидали в річку під час громадянської війни... За шматок хліба часто вбивали»[612]. Озброєні банди, користуючись нагодою, нападали на села, залізниці, шахти й заводи. В жовтні 1921 р. в деяких місцях Донбасу їхня діяльність «виросла до неймовірних розмірів». Вони застрелили «багатьох кращих робітників»[613]. Скрізь ходили чутки про торгівлю людським м’ясом. Наприклад, у колишньому Олександрівську-Грушевському, перейменованому в лютому 1920 р. на Шахти, на ринку поблизу залізничної станції затримали стару жінку за підозрою в тому, що вона продавала людське м’ясо. За словами Н. М. Бородіна (який опух від голоду і купував у неї і їв приготоване м’ясо, про що він згодом дав свідчення), її хату обшукали і «знайшли дві діжки, в яких лежали посортовані і засолені частини дитячих тіл, а також оскальповані голови». Бородін пише, що люди розповідали, що

«ці продавці людського м’яса заманювали безпритульних волоцюг із потягів, які проїздили повз станцію, вели до себе додому і вбивали їх; їх викрили тільки тоді, коли вони стали нахабно красти дітей у сусідів. Я не намагався з’ясувати якісь подробиці. Я втік звідти за першої нагоди, скориставшись заворушенням, коли натовп почав бити старого [чоловіка старої жінки] і його жінку, а міліція марно намагалася зупинити людей. Мабуть, їх забили до смерті. Останнє, що я бачив, це чоловік, який стояв навколішки на снігу, червоному від крові.

“Вбийте їх! Вибийте їм мізки!” — кричав натовп, а жертви вищали, як свині»[614].

У Каменську чинили суди над людоїдами[615].

В Макіївці ситуація була така сама. Отець Неве, який пережив цей страшний період у Макіївці, писав у лютому 1922 року:

«Ми бачимо сцени, які нагадують опис облоги Єрусалима у Йосифа Флавія. Матері вбивають своїх дітей, а потім накладають на себе руки, щоб більше не страждати. Скрізь ми бачимо людей зі змарнілими обличчями і розпухлими тілами, людей, які ледве волочать ноги, яким доводиться їсти дохлих котів, собак і коней. Не дивно, що тут так часто трапляються тиф, холера, цинга і навіть сап... Голод триває. Ми мало не почуваємося винними, коли їмо шматок хліба, і бачили так багато жахливих речей і чули про них від інших, зокрема і про людоїдство, що наші почуття отупіли. А до жнив ще довгі два місяці... Люди мруть як мухи від голоду й тифу, а тепер ще й з’явилася страшна холера»[616].

Малюнок 4.1. Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р. Донецький краєзнавчий музей.