Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870–1990-і роки

Хоча степ і не забезпечував такого сховку, як зелені ліси для селян на півночі та півдні, він таки дозволяв козакам утекти далеко у відкриті і недоступні частини донського степу, «якнайдалі від залізниць, де Червоній ґвардії буде складно нас наздогнати»[461]. Після того, як у Петрограді сталася Жовтнева революція, Донбас потрапив під перехресний вогонь із Новочеркаська та Києва. Київ став центром руху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ, столиця Дону, набув ролі столиці контрреволюції, чи російської Вандеї[462].

Дон був найбільшою надією контрреволюціонерів, і Новочеркаськ (та Єкатеринодар, столиця кубанських козаків) зібрав на козацьких землях численні антибільшовицькі сили, які шукали політичного притулку і нової основи для політичної боротьби. Серед них були відомі генерали М. В. Алексєєв, А. І. Денікін та А. С. Лукомський, такі лідери кадетів, як П. Н. Мілюков, В. А. Степанов, А. С. Шингарьов та П.  Б. Струве, октябрист М. В. Родзянко та колишній есерівський терорист і помічник Керенського Б. В. Савинков[463]. Деякі промисловці Донбасу, зокрема А. А. Свіцин, директор Новоросійської компанії в Юзівці, також втекли до Новочеркаська та Єкатеринодара[464]. За ними часто шла інтеліґенція: професори й академіки, інженери та техніки, які шукали безпеки і роботи на антибільшовицькій території[465]. Саме на Дону в грудні 1917 року була сформована Добровольча армія, найсильніше антибільшовицьке озброєне формування у громадянській війні.

Київський націоналізм спонукав Донбас відділитися від України. Щоб протистояти створеній у Києві Центральній Раді, яка в січні 1918 р. проголосила незалежність України[466], в лютому 1918 р. промислово найрозвиненіша східна частина України та промисловий район Дону утворили Донецько-Криворізьку Радянську Республіку зі столицею в Харкові[467]. Важко сказати, наскільки населення підтримало нову республіку. Там було мало представників Донбасу і жодного представника від шахтарів (тому що, за одним зі свідчень, «більшість робітників шахтарського Донбасу», чий «політичний рівень» був дуже низький, просто «не підходили [навіть] для обласного масштабу роботи»)[468]. І це доводить, що ця республіка була бюрократичним витвором. Навіть В. І. Ленін був проти формування республіки, бо це розділило б український фронт[469]. Республіка сподівалася, що, проголосивши незалежність від України, вона захистить себе від окупації з боку німецької армії, яка, згідно з Брест-Литовським договором, підписаним з Україною, прийшла зайняти українську територію. (З таких самих причин була створена в ті часи і Донська Радянська Республіка). Такі сподівання не виправдалися: у квітні й на початку травня 1918 року більша частина Донбасу була окупована, і республіки не стало.

Однак неґативне ставлення Леніна мало тривалий вплив на демаркацію території України: Москва визнала, що більша частина Донбасу, зокрема й російськомовні промислові міста та поселення, належить Україні.

Окупація

Окупація Донбасу німецькими та австрійськими військами та державний переворот Скоропадського у квітні 1918 р. (який скинув Українську Центральну Раду) допомогли відновити старий режим на шахтах і заводах. Керівники-втікачі повернулися відновлювати свої шахти, а ті, що залишилися, знов утвердили свою владу. Тріумфуючи, колишні керівники слали свої вітання Павлу Петровичу Скоропадському, гетьману України. Президент Спілки південних виробників вугілля та сталі Н. Ф. Фон Дитмар навіть удався до величного титулу: «ясновельможний пане гетьмане»[470]. Незабаром підприємці закликали до цілковитого перегляду всього трудового законодавства, ухваленого Тимчасовим та радянським урядами[471]. Робочий день був збільшений, платню зменшено, профспілки проіґнорували чи закрили, а страйки фактично оголосили незаконними[472].

Відновлення старого режиму означало не лише денаціоналізацію націоналізованої промисловості[473], а й терор. У Несвєтаї на Дону, наприклад, у перший день битви, 18 травня 1918 р., німці схопили і розстріляли сорок п’ять шахтарів[474]. В Олександрівську-Грушевському шахтарів масово розстрілювали чи кидали в шахти[475]. В цьому шахтарському містечку, де згодом відбувався Шахтинський судовий процес, у громадянській війні загинуло від восьми до десяти тисяч робітників[476].

Символом реставрації було масштабне поновлення жорстоких тілесних покарань, до яких вдавалися антибільшовицькі сили, зокрема й колишні власники шахт і заводів[477]. У Юзівці, наприклад, люди Скоропадського дали по двадцять п’ять і більше ударів шомполами сорока політично неблагонадійним робітникам; один робітник помер унаслідок цієї екзекуції[478]. Робітників Горлівки, які почали страйк, оголосили зрадниками і засікли до смерті[479]. Жінки також зазнавали тілесних покарань[480]. Однак на терор часто відповідали терором. У різних місцях антибільшовики один за одним безслідно зникали, або їх знаходили мертвими[481].