Таємничий голос за спиною

Голос у дядечка був такий привітний і веселий, що Жені стало соромно за свою полохливість. І він заліз у машину. Але дверцята залишив розчиненими.

— Та зачиняй! Не бійся!

І Женя не встиг отямитися, як дядечко перехилився через нього, ловко схопився за ручку, смикнув, і дверцята клацнули, зачинившись.

— Ну и обережний! Фільмів, мабуть, надивився. Вразливий ти хлопець. То тільки в кіно страхи. А в житті зовсім по-іншому... Ти свого друга побачити хочеш? — дядечко так несподівано це сказав, що Женя здригнувся:

— А... а де він?

— Поїхали! — Дядечко ввімкнув мотор, і «Жигулі» зрушили з місця.

— К-куди? — Женя похолов.

— Та не бійся, тут недалеко...

— К-куди ви мене везете? — ледь вимовив Женя, тільки тепер усвідомлюючи всю незвичайність і небезпечність свого становища.

— Ну сказав же — недалеко... Чого ти хвилюєшся?

— Дядечко, зупиніться! Дядечко, пустіть мене!

— Ну-у?.. — весело дорікнув дядечко, — Не ганьби себе! Такий геройський хлопець, а…

— Зупиніться, я вас прошу! Будь ласка!

— А твій друг сміливіший за тебе. Ай-яй-яй! Соромно!

Женя на хвилину замовк.

Вони виїхали на бульвар. Вдалині на тротуарі Женя побачив міліціонера.

— Я... я міліціонера гукну зараз! Я... я кричатиму!

— Оце вже зовсім ні до чого. — Дядечко вихопив з кишені якийсь балончик, миттю сунув Жені прямо під ніс, чвиркнув... Жені враз перехопило подих, голова пішла обертом і далі він уже не пам'ятав нічого...

...Нарешті до його свідомості почали доходити голоси.

— Ну диви — досі не отямився! — роздратовано говорив хтось незнайомий.

— Я ж не думав, що він так довго, — голос «дядечка» звучав винувато. — Я ж хотів навпаки, щоб було тихо, щоб він шелесту не наробив, щоб...

— «Щоб», «щоб», «щоб»... Щоб тобі свободи не бачити!.. Там уже, мабуть, всю міліцію на ноги підняли. Кіднепінг! Викрадення дитини!

— Ну я ж... у мене ж не було іншого виходу...

— З будь-якого становища завжди буває два виходи — розумний або дурний. Думати треба! Думати! Скільки я вас учу, а за вами все золоті верби ростуть.

Голос незнайомця був старечий, прокурений.

Женя розплющив очі. Але нічого не побачив. У кімнаті було темно. Лише на тлі вечірнього неба у вікні ви¬мальовувалися два силуети — вищий і нижчий.

Сліпуче світло ліхтарика враз примусило Женю замружитися.

— О! Прочумався! Нарешті! — голос незнайомця одразу став лагідним. — Ну й сонько ти, голубе! Мама там уже хвилюється, місця собі не знаходить, а ти спиш. Сам винен. Давно міг уже бути дома. Давай-давай, підводься. Випий оно водички. «Боржомі».

Руки, що виринули з темряви, підняли, посадили його на дивані, подали склянку «Боржомі».

Женя слухняно випив.

— Отак! — незнайомець погладив його по голові. — ВИбачай, голубе, що потурбували тебе. Але... потрібна деяка інформація. Скажеш — і одразу поїдеш додому. Судячи з усього, ти, голубе, в контакті з міліцією. Так от, скажи нам, будь ласка, що ти знаєш про Граціанських? Де вони зараз? І що про це відомо міліції?

— Я... нічого не знаю!

— Так-таки й не знаєш?

— Не знаю! Чесне слово!

— Ти хлопець не дурний і мусиш розуміти, що раз ми заради тебе, пацана, ганяли машину (а бензин зараз дорогий!), то це справа серйозна. І жартувати з нами...

— Я... не жартую.

— Дивись!.. І в школі, у класі, нічого не кажуть?

— Ні.

— І міліція, кажеш, не в курсі справи? А може, його заарештували?

— Ні. По-моєму, ні.

— «По-твоєму»? чи «ні»?

— Якби вони його заарештували, вони б його не шукали.

— А вони його шукають?

— По-моєму, шукають. В усякому разі так вони говорили.

— Говорили... Та-ак... — задумливо промовив з темряви незнайомець, — Ну, це вже щось конкретне... Дякую, голубе, за інформацію. Більше нічого не скажеш?

— Ні. — Женя раптом відчув собе зрадником, який виказав ворогові військову таємницю. Але він же нічого не сказав, він...

— Ну, гаразд. Їдь додому. Як бачиш, нічого поганого ми тобі не зробили. От тобі четвертак на морозиво, — з темряви простягнулася рука і сунула йому в кишеню двадцять п'ять карбованців.

— Ні, ні, не треба! — запротестував Женя.

— Бери-бери! Це тобі компенсація за переживання. Але й ти, голубе, нас не підводь. Про те, що був у нас — нікому ні слова. Ні мамі, ні татові, ні тим паче міліції.

— А як же?.. — розгублено проказав Женя.

— Пояснити відсутність, звичайно, треба. Скажеш, що тебе біля будинку підхопили троє диваків на «Жигулях». Просили показати дорогу. І завезли аж у ліс, у ресторан «Курортний». Не відпускали. Один весь час плакав і обіймав тебе. Ти, мовляв, дуже схожий на його молодшого брата. Потім на прощання дали отой четвертак, посадили на таксі і одправили додому. Так буває, коли гуляють хлопці з Півночі, з золотих копалень. В усякому разі це вірогідніше, ніж те, що відбулося насправді. Бо хто тобі повірить, що тебе возили, присипляли, зав'язували очі, дали гроші лише для того, щоб спитати, чи не заарештовано Граціанського. Таку інформацію можна одержати за дві хвилини по телефону. Безкоштовно. — Вперше за весь час подав голос «дядечко» — захихикав з темряви.

— Так чого ж ви не... — почав Женя, але незнайомець його перебив: