Таємничий голос за спиною

— А ми якраз «не»! Ми тебе не викрадали, не присипляли, грошей не давали! Ти тут не був! Все це з голови викинь. Залиш тільки ту пригоду з трьома диваками. Зрозумів? Бо якщо розляпаєш, буде погано. І не так тобі (ми все-таки дітей не чіпаємо), як твоїм батькам. І мама може дуже й дуже постраждати, а тато взагалі на все життя калікою лишитися може. Якщо виживе... Отак, голубе. Подумай про своїх батьків, пожалій їх.

У Жені перехопило подих — наче рука незнайомця вистромилася з темряви і здушила його за горло.

І враз він зойкнув і відсахнувся. Бо й справді з тем¬ряви вистромилися дві руки, які тримали чорну хустку.

— Не бійся! Треба зав'язати очі. Для твого ж добра. Щоб не було в тебе спокуси привести сюди міліцію і наразитися, таким чином, на небезпеку.

Женя не став опиратися, зрозумівши, що це марна справа.

— А де Вітасик? — спитав Женя.

— Який Вітасик?

— Дорошенко. Дядечко, ви ж казали, що...

— А-а. То я так казав... для годиться.. — «дядечко» захихикав.

— Ви його викрали? Викрали?

— Та ти що! Нема нам що робити, тільки викрадати якихось двійочників.

— Він не двійочник.

— Тим більше.

Незнайомець не сказав на це ні слова. Жені зав'язали очі, взяли за руку і повели.

— Обережно. Тут сходи, — попередив незнайомець. Потім його посадили в машину.

— Бувай здоровий! Добре запам'ятай, що я тобі сказав. І не роби дурниць. — Дверцята хряснули, машина рушила.

Їхали вони довго, майже годину або й півтори. І всю дорогу мовчали. Женя розумів, що дядечко «пішак», і від нього нічого не залежить. Керує всім незнайомець, якого Женя так і не побачив.

Нарешті машина спинилась. Дядечко зняв з Жениних очей пов'язку і сказав:

— Ходімо я посаджу тебе на таксі. Женя вийшов з машини, роззирнувся.

Вони були на околиці міста попід лісом, біля зупинки таксі, де стояло кілька машин.

Дядечко підійшов до першої машина, поговорив з шофером і махнув Жені рукою.

Таксист тільки сказав:

— Що? Загуляв?

Женя не відповів, і шофер більше не говорив нічого аж до самого дому.

Батьки так зраділи, побачивши його, що не дуже розпитували.

— Завтра, завтра розкажеш. Лягай, синку, лягай. Тільки тато, дивлячись, з якого похапливістю їсть уже в ліжкові Женя свою улюблену ватрушку, сказав:

— Не дуже щедро пригощали тебе твої п’яндиги. Женя почервонів і одвернувся до стіни.

Через хвилину від уже спав.

РОЗДІЛ IX

Женя відмовляється від показань.

«Версія то вірогідна, але трохи безглузда»...

Капітан Горбатюк подзвонив уранці, о пів на восьму.

— Вибачте, що так рано турбую. Як Женя?

— Ще спить, — сказав тато: він узяв трубку.

— Не будіть його, хай одіспиться. І до школа хай сьогодні не йде. Я подзвоню директору. Що він розказував?

Тато переповів те, що розказав уночі Женя.

— Гм... Ви коли йдете на роботу?

— О восьмій.

— А дружина?

— Теж. Одночасно.

— Я через двадцять хвилин буду. З вашого дозволу. Мені треба обов'язково поговорити з Женею. Якомога раніше. І не хотілося б його будити.

— Ви думаєте, він говорив неправду?

— Не знаю. Але хотів би знати. Це дуже важливо.

— Ви думаєте, йому щось загрожує?

— Не хвилюйтесь. Ми зробимо все, щоб відвести загрозу.

— Ви ж розумієте...

— Я вас розумію. Не будемо витрачати часу. Я їду. З вашого дозволу?

— Будь ласка! Будь ласка!

Капітан Горбатюк приїхав через п'ятнадцять хвилин.

— Товаришу капітан, дорогий мій, ми так хвилюємося! — кинулася до нього мама. — Може, мені не йти на роботу?

— Спокійно йдіть. Не хвилюйтесь. Не бійтесь. Я ж не приватна особа. Я на роботі. І робота моя полягає в тому, що я відповідаю за безпеку громадян. У даному конкретному випадку за вашого сина. І за вас теж. Зробимо все можливе.

Коли батьки пішли, капітан Горбатюк сів біля телефону і намагаючись говорити півголосом, почав надзвонювати. Він дзвонив кілька разів — одним щось пояснював, просив дозволу, іншим наказував. Женя прокинувся якраз тоді, коли капітан закінчив усі розмови і, прочинивши двері, зазирнув до його кімнати. Двері рипнули, і Женя прокинувся.

Побачивши капітана, він широко розплющив очі:

— Ви?!

— Я! Доброго ранку, шукач пригод!

— Доброго ранку... А чого?..

— Ще питаєш! Сполошив усе місто!.. Ну, розказуй, що в тебе за одіссея була вчора.

Женя розказав те, що й батькам, навіть тими ж самими словами.

— Та-ак... Гультяї, значить... З Півночі... З золотих копалень... Грошики прогулювали... А одному ти братика молодшого нагадав.. Ясно!.. Ну, а якихось виразів характерних, словечок жаргонних ти не запам'ятав? Як вони говорили? Нормально?

— Нормально, по-моєму...

— Ану, подивись мені в очі, Женю!

Женя кинув на капітана збентежений переляканий погляд.

— Ти говориш неправду, Женю. Все було не так. Все було по-іншому. Тебе посадили в машину і кудись повезли. І щось розпитували. І залякували. Сказали, що, як ти скажеш, вони помстяться. І не так, може, тобі, як твоїм батькам.

— Звідки ви знаєте? — прохопився Женя.

— Знаю я тільки тепер, після твоїх слів. А раніше здогадувався.

— Ні! Ні! Я нічого не сказав. Ні! — Женя заплакав.