Таємничий голос за спиною

Цього літа Женя поїхав до родичів у Скадовськ. Думали що він пробуде там два місяці — місяць з татом, місяць з мамою. Але він пробув лиши місяць з татом і повернувся назад. Через, так би мовити, екологічну обстановку. Море біля Скадовська було забруднене, купатися забороняли, то чого ж там товктися на березі? Дома його чекав лист від Вітасика Дорошенка. Вітастик відпочивав з батьками у пансіонаті енергетиків на околиці Хрястова, на річці Тернаві. Запрошував до себе. Розхвалював Тернаву на всі заставки — і яка річка прекрасна, і ліс біля неї, а в лісі гриби, ягоди, і соснові шишки, і як прекрасно купатися («краще, ніж у морі», за словами його тата-енергетика), і човни, і водні велосипеди... Одне слово — «Сочі для бідних» (як знову ж таки сказав його тато-енергетик).

Женя показав листа батькам. Батьки з листа посміялися, особливо зі слів «Сочі для бідних», але їхати не погоджувались.

— Знаю я ці пансіонати. Кімнатки, як купе в поїзді, — сказав тато. — Не те що гостей приймати — самим ніде повернутися.

Але Женя так канючив, що мама врешті погодилася:

— Ну гаразд, у неділю вранці поїдемо, щоб увечері повернутися.

Взяли квитка туди й назад і поїхали.

На Тернаві справді усім сподобалося — і Жені, і татові з мамою.

Дорошенки запрошували приїздити ще, Кисілі дякували, але наступної неділі, коли Женя нагадав про Тернаву, мама сказала:

— Ні. Не поїдемо. Незручно набридати. Вони, звичайно, люди чемні, виховані, гостинні, але ви ж бачили, скільки в них було зайвих турбот через нас. Люди приїхали відпочити, а приймати гостей — не відпочинок. Не поїдемо!

І скільки Женя не канючив, мати була тверда й непохитна як скеля.

Тато у Жені був м'якший за маму.

Та коли тато заїкнувся: «А може, хай сам з'їздить. Дорогу вже знає. Я в його роки...» — мама таку блискавицю метнула очима на тата, що Женя подумав: «Зараз буде грім».

І за всіма законами природи, за блискавкою загриміло:

— Та ти що?! Та боже збав! Щоб я пустила дитину саму аж у Хрястів? Ти бачив, які в електричці ханиги картами ляпають?! А цигани... Стільки буває різних страшних випадків! Ти що?

— Та я... — почав було тато.

— Ти себе з ним не рівняй! Ти ріс без батька, на вулиці, був хуліган... Ти...

«Хуліган» — тато беспомічію усміхнувся, поправив окуляри, махнув рукою і припинив дискусію.

У той же день Женя одержав листа від Вітасика:

«Привези, будь ласка, свого м'яча волейбольного. Мій лопнув». Вітасик не сумнівався, що Женя приїде. І Женя вперше у житті одважився на втечу з дому. Звичайно, якби не татові слова, ніш він би ніколи... А так... Тато начебто благословив його.

Коли Дорошенки несподівано побачили на пляжі самого Женю з волейбольним м'ячем і дізналися, що він приїхав без батьків, реакція була неоднозначною. Тато реготав, мама розгублено сплескувала руками, а Вітасик аж підскакував від захоплення. Мама негайно схопила Женю за руку, і вони всі, вчотирьох, побігли на пошту дзвонити в місто.

І через дві години батьки Кисілі вже були на Тернаві. І хоч мама заплакала, а тато одважив Жені добрячого потиличника, і в маминих, і в татових очах (особливо татових) був не лише осуд, але й щось подібне до схвалення, а може, навіть і гордості... Тато колись казав, що людину характеризують не стільки слова, скільки вчинки...

Все це згадував зараз Женя, дивлячись у вікно електрички, повз яке мелькали знайомі вже станції. Іванівка... Соколівка... Заводська... Черешеньки... Журавлиний Брід...

Проїхали озеро, на березі якого сгояв «Запорожець», і двоє дядечків купалися (хоч уже й початок жовтня).

І от нарешті — Хрястів.

Станція, обабіч якої дві платформи — ліворуч західна, праворуч східна.

У Жені калатало серце, коли він виходив на західну платформу.

Платформа була чогось майже безлюдна. Якась бабуся куняла на клумаках під стіною та двоє військових розмовляли біля газетного кіоска.

Граціанського не було.

З-за рогу вийшов здоровань з рюкзаком. Женя бачив тільки його спину. Йому здалося, що то Шипуля.

«Заманив! — похололо у Жені в грудях. — Зараз схопить і...»

Він кинувся до кіоска, де розмовляли військові.

І враз у вікні залу для чекання мелькнула голова... Вітасика Дорошенка.

Женя отетерів.

Вітасик махав Жені рукою і показував у бік входу до вокзалу.

Женя на мить обернувся — здоровань з рюкзаком, зовсім не схожий на Шипулю, переходив колію.

Женя кинувся до входу.

З дверей назустріч йому вибіг його друг Вітасик, радісний, живий і неушкоджений.

— Ти?! — тільки й спромігся вигукнути Женя.

— Здоров! — Вітасик з усієї сили ляснув його по плечу, але Женя навіть не відчув болю.

— А... а де Граціанський?

— Нема!

— Як? Він же мені дзвонив по телефону, призначив тут побачення.

— То я дзвонив.

— Що?! Я сам, на власні вуха чув.

— Все правильно. Але то був я. Зараз усе розкажу. Тільки спершу подзвоню мамі. Своїм голосом. Щоб не хвилювалася більше. Давай гроші. По п'ятнадцять копійок.

— По п'ятнадцять у мене... нема, — розгублено вишкріб Жевя і потрусив у руці весь дріб'язок.

— Ходімо наміняємо.