Таємничий голос за спиною

Вони вскочили у вокзал, підбігли до маленької кімнати, де містилося відділення зв'язку, розміняли гроші, і от уже Вітасик накручує диск автомата, що висить на стіні.

— Мамо! Мамочко! Це я! Не хвилюйся! Я зараз приїду!

— Навіть Женя почув, як одчайдушно скрикнула у трубці Вітасикова мама:

— Вітасику! Синку! Де ти?

— У Хрястові. І Женя поряд зі мною. Все в порядку! Я живий-здоровий, цілий-неушкоджешїй! От хай Женя скаже. Передаю йому трубку.

Женя схопив трубку і закричав:

— Цілий-цілий! Здоровий! Все на місці. Не хвилюйтесь. Зараз сідаємо на електричку і їдемо. Зараз їдемо. Не хвилюйтесь.

Але одразу сісти на електричку у них не вийшло. Два рейси чогось одмінили, і найближча електричка була тільки через годину сорок хвилин.

— Ну так що, що ж трапилося? Де ти був? Що значить твоє зникнення? — накинувся Женя на Вітасика.

— Стривай! Не гарячкуй! Зараз розкажу. Все по порядку.

РОЗДІЛ XI

«Ой!» — сказав Женя Кисіль. Бо ж було чого ойкати.

«Ходімо у кіно!» Дзеркало. Потрясіння. «Не хвилюйся!»

Так от, сталося це у суботу на великій перерві. Настрій у мене був поганючий. І з тобою посварився, наговорив ти мені такого, що... хоч і справедливо, може, а все одно... І... Підійшов я до Милочки Петриківської, стояла вона біля вікна сама.

— Що, кажу, скучаєш? Давай, я тобі анекдот розкажу…Тільки що Стасик Іванець приніс... Летіли на літаку американець, француз і наш, радянський...

— Пхе! — перебила вона мене, — Дуже мені потрібен ваш анекдот!

І одійшла. Тоді бачу: підходить до неї Вітасик Граціанський. Чую:

— Слухай анекдот. Летіли на літаку американець, француз...

І вона так уважно слухає, тоді як зарегоче:

— Ой! Здорово!

Так мені стало кепсько... Пішов я у двір, щоб їх не бачити. Тинявся-тинявся, забрів у куток безлюдний, що за спортмайданчиком, біля сараїв. Аж чую раптом голос за спиною:

— Що — заздриш? Хотів би бути на його місці? Обернувся я — і похолов. Ззаду не було нікого. («Ой!» — сказав у цьому місці Женя Кисіль. Але пояснювати того «ой» поки що не став. Вітасик це відніс виключно за рахунок враження від своєї розповіді і спокійно вів далі). Тоді знову чую:

— Не дивуйся і не обертайся. Ти мене не побачиш. Слухай тільки. Можу тобі це зробити. Спершу на три дні. А як сподобається — назавжди. Подумай. Даю тобі часу до кінця уроків. Як вирішиш, зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш тільки одне слово: «Згоден!» І замовк.

Знову я обернувся. Нікого.

Тільки почув, як зацокотіли раптом, віддаляючись, копита.

Аж тут і дзвоник на урок задеренчав. Побіг я у клас.

До кінця уроків тільки й думав, що то таке було. Розіграв мене хтось, чи що. Сховався за живоглотом і говорив. Але ж таке було враження, наче за самісінькою спиною стояв. І голос не хлопчачий, а дорослий, басовитий. Чого б це дорослий мене розігрував? Хто ж це міг бути? Якийсь казковий чарівник?

Чарівники бувають лише в казках. А у нас реальне життя.

Може, вчений якийсь. Гіпнотизер. Спеціаліст яких-небудь телепатичних наук. Хіба мало різного незнаного, дивовижного, невивченого в природі. Оно нещодавно у програмі «120 хвилин» я сам чув про випадок з західно-німецьким підводним човном, який на дні океану, на глибині кількох кілометрів, де нічого живого нема, схопила й тримала, не відпускала невідома істота. А екстрасенси! А телекінез... А Бермудський трикутник! А отой «полтергейст», про який ми з тобою недавно говорили! Яких тільки див нема на світі.

Може, якийсь вчений досліди проводить. І я ще, чого доброго, в історію вітчизняної науки увійду, прославлюся на весь світ.

В усякому разі нічого загрозливого я у тому таємничому голосі за спинюю не відчув. Добрий був той голос. І зовсім не страшний.

Думав я, думав, і нарешті вирішив: а чому б не погодитися? Що я втрачаю? Три дні побути на місці Вітасика Граціанського — погано, чи що? Мати джинси «Левіс», кросовки «Адідас», японський годинничок, плейєр — це ж здорово!

Як це все буде, я собі не уявляв, — чи примусить учений-гіпнотизер Граціанського все те мені віддати, чи як, — хтозна. Але дуже мені вже захотілося. І я вирішив: коли закінчаться уроки, погоджусь. «Зайдеш кудись, щоб ніхто тебе не бачив, і скажеш...» А як же він знатиме? Мабуть, за допомогою складної апаратури встановив зі мною контакт на відстані... Ну що ж! Спробую! Тільки виберу таке місце, де ніхто за кущами не стоятиме і з-за рогу не спостерігатиме.

Якщо це хтось пожартував, тоді просто нічого не буде, а якщо справді, то...

І от як закінчилися уроки, почекав я, поки розійшлася трохи учні, і заскочив у туалет на третьому нашому поверсі. Були там спершу десятикласник Валера Лобуренко, Вася Тарагута з п'ятого «а», семикласник Гриша Свистуненко. Тоді один за одним повиходили. Сам я лишився, один. Переконався, що нікого нема, набрався духу і кажу вголос, але тихо:

— Згоден!

Аж чую з-за спини:

— Молодець! Не побоявся. Тепер тримайся!

Той самий голос.