Таємничий голос за спиною

І враз лоскотне збудження охопило мене. Що ж зараз буде? Як зустріне мене «мама» Елеонора? «Тато», мабуть, на роботі, це ясно. А «мама», казав колись Граціанський, у нього доцент, викладає в інституті, ходить туди тричі на тиждень після обіду.

Не скажу, що у мене жижки не трусилися, коли я підходив до дверей квартири Граціанських. Трусилися. І усередині лунко тенькало, як у порожній бочці.

Думаю, що і в тебе б жижки трусилися і всередині тенькало, коли б ти був на моєму місці... («Авжеж!» — погодився Женя Кисіль). Як я їй у очі подивлюся, тій «мамі» Елеонорі? Чи відчує вона, що я не її Вітасик? Невже не відчує? Я підніс руку і натиснув на кнопку дзвоника.

РОЗДІЛ XII

Перше знайомство з «мамою». Бідний Гроціанський!

Раптовий прихід. «Який жах!» Борис Борисович.

Вперед — у невідомість!

Двері довго не відчинялися. Я подзвонив удруге. Нарешті почувся жіночий голос:

— Хто там?

— Я!

— А де твої ключі? — спитала вона з-за дверей, ще не відчинивши.

Клацнув замок і...

Я перелякано відсахнувся.

З напівтемряви передпокою на мене дивилося якесь страхіття. Все обллччя чорне, лише вуха білі та навколо рота і навколо очей.

— Ну чого ти смикаєшся? — роздратовано свазала вона. — Косметичної маски не бачив? Ти ж казав, що затримаєшся, підеш до Петюні після уроків. Що сталося?

Все це вона говорила, повернувшися до мене спиною і йдучи у ванну. Питання вона задавала таким тоном, що відповіді вони, мабуть, не потребували. Та й що я міг відповісти, коли я поняття не мав, хто такий Петюня і чого я мав до нього йти.

Тому я промовчав і посунув у кімнату. Та не встиг я зробити ій трьох кроків, як ззаду з ванної почувся одчайдушний крик:

— Ти куди у кросовках, з вулиці?! Ану, скинь негайно.

Я здригнувся і швидко-швидко позадкував у передпокій.

— Скільки я тобі говорила! Не смій заходити у кросовках в кімнату! Перевзувайся! Невже важко запам'ятати? Від килима, від лаку нічого ж не залишиться!

Вона, мабуть, могла б з успіхом виступати в ансамблі «Важкий метал», такий у неї був гучний і пронизливий голос. Я скинув кросовки і навшпиньках почеберяв у кімнату.

Але знову був зупинений міліцейським окриком:

— Куди?! Ти шкарпетки переш?! Ану, надінь капці! Я знову позадкував. У передпокої роззирнувся...

— Ти що, забув, де твої капці?

Як вона все бачила, не виходячи з ванної, — незбагненно!

Я підійшов до вішалки, обіч якої була тумбочка, одчинив дверцята і побачив на верхній поличці дві пари капців, одну велику (видно, татову), другу меншу — Вітасикову.

— От-от! — вона вийшла з ванної, сліпучо гарна, з білим пещеним обличчям, з підмальованими очима і нафарбованими губами.

— Ну що — Недаремно маску робила? — спитала вона, усміхаючись.

— Ні, — пробелькотів я.

— Тож то й воно. Пур етр бель ільфо суфрір. Забув? Я ж тобі вже говорила. «Щоб бути красивою, треба страждати», — кажуть французи. Що з тобою сьогодні? У тебе неприємності в школі?

— Ні, — знову пробелькотів я.

— Що ти сьогодні обідав?

Я розгублено роззявив рота:

— Н-нічого...

— Як? Я ж тебе просила! Я ж тобі спеціально дала гроші, щоб ти зайшов у кафе. Я ж сьогодні не варила. У мене ні хвилинки часу. Ах ти, їи-богу! Ну що ж ти за людина? Так ти голодний?

— Ага. — А чого я мав брехати? Я таки був голодний, як вовк.

— Ну, зроби собі яєшню, я тільки що пофарбувала нігті, — вона тримала перед собою розчепірені пальці. — Або одкрий шпроти.

Вона прошелестіла повз мене шовковим аж до п'ят халатом і зникла в кімнаті. А я подався на кухню. Там все аж сяяло чистотою — і білосніжна плита, і холодильник, і весело-зозулясті кухонні меблі. Якусь мить я розгублено стояв посеред кухкі, а тоді подумав: «А чого це я маю голодувати?! От мамочка! Зовсім не дбає про сина. Бідний Граціанський!» — і вперше ворухнулося в мене співчуття до нього. Я кинувся нишпорити по шафах, поліз у холодильник. Дістав пляшку «пепсі-коли», шпроти, поодкривав, врізав велику партику хліба та як навернув усе це — аж за вухами лящало, 3 яєшнею вирішив не возитися. Усю банку шпротів з'їв. А що — жалко. Знайшов плитку шоколаду. Теж ум'яв. Нічого, жити можна! Одразу повеселішав. Вкинув порожні банки та пляшку в сміттєпровід, — тільки загуркотіло. Крихти зі столу зібрав, теж викинув. І подався в кімнати. Треба хоч оглянути власну домівку.

Перша кімната була велика — вітальня чи їдальня, хтозна. Це її ми через балконні двері з гори бачили. Посередині стіл, стільці м'які на гнутих фігуристих ніжках, телевізор кольоровий, крісла, диван-ліжко попід стіною. А біля однієї стіни вузенькі сходи з бильцями нагору у верхню кімнату ведуть, — мабуть, спальню. Двері тієї верхньої кімнати прочинені і звідти лунає бубоніння мами Елеонори — по телефону говорить.

Та не встиг я й до середина кімнати дійти, як згори залунав крик:

— Іди до себе! Сідай за уроки!