Потемніло у мене в очах на мить, наче хтось по кумполу вдарив. І таке враження, немов шкіра вся з мене злізла враз — лоскотно-лоскотно стало по всьому тілу. Дивлюсь — внизу на ногах уже не мої черевики шостої взуттєвої фабрики, а кросовки адідасівські. 1 джинси фірмові. І годинник пластмасовий японський на руці. І плейєр на шиї.
Аж подих перехопило. Оце так! Тю!
І така мене радість зненацька охопила, що я тобі передати не можу.
Вискочив я з туалету.
Бачу — ти біля вікна стоїш.
Помітив мене, скривився презирливо і очі одвів.
«Ах, думаю, одвертаєшся, кирпу гнеш! Не хочеш миритися? Ну й не треба! Ну й одвертайся!»
І пішов собі.
Вийшов з школи. Дивлюсь — стоїть на розі Милочка Петриківська. Глянула на мене і раптом усміхнулась. Не пихато, зверхньо, як завжди, а привітно, лагідно.
Підходжу.
— Що, — кажу, — чекаєш когось?
— Та ні... просто так... А ти, Вітасику, у який бік? — і очима тільки стрель кокетливо.
— Отуди! — показую.
— О! І мені туди! Мене аж у жар кинуло.
«Ах ти! — думаю. — Для тебе не людина важлива, а Джинси, кросовки і плейєр!»
Але хоч і подумав так, але все одно приємно, що вона поряд зі мною йде і лагідно розмовляє.
— Погода, — кажу, — гарна.
— Ага, — каже, — тепло, хоч і жовтень уже. А ти осінь любиш?
— Люблю, — кажу, — і осінь, і літо, і весну, і зиму навіть.
— Ха-ха! — засміялася вона, — А ти дотепний.
І знову очима тільки стрель на мене. Знову мене у жар кинуло.
Сунув я руку в кишеню, щось там зашаруділо. Очі опустив, руку трохи витяг — у руці десятка червоненька. Ух ти!
І раптом відчайдушна думка з'явилася в мене.
— Слухай, — кажу, — а давай у кіно підемо.
Вона аж спинилася від несподіванки.
— Що? — і розгублено очима на мене: кліп! кліп! кліп!
— В «Україні», кажу, іде... (Сказав, а що іде, не знаю)... щось потрясне, кажуть...
Вона почервоніла, очі опустила і каже:
— Тільки мені спершу додому треба... пообідати... бо дідусь хвилюватиметься, а в нього серце...
— Ну, гаразд, — кажу, — і я їсти хочу. Пообідаємо, а тоді...
— Ага, — каже, — давай.
— Так о четвертій біля «України». Добре? — кажу, а в самого в душі концерт Алли Пугачової («Миллион алых роз...»), аж гопки скакати хочеться.
— Добре, — каже і знову очима на мене тільки стрель.
— Слухай, — кажу я, — а чого ти до мене так раніше зневажливо ставилася? Пхикала тільки і одверталася? Навмисне?
— Я-а?! — витріщилася вона на мене. — Коли це я на тебе пхикала? Ти що? Тобі просто здалося.
— Ех, ви! — кажу. — Хитрий ви народ, дівчата. Ну, гаразд, прощаю. Ти ж не запізнюйся тільки.
— Постараюсь, — сказала вона й побігла, портфелем розмахуючи весело, у під'їзд свого будинку. А я повернув додому. І тут згадав, що мати просила мене купити свіжого хліба до обіду.
Побіг я у нашу булочну. А там, ти ж знаєш, одна стіна дзеркальна. А я ж себе у тому джинсовому костюмі ще й не бачив. Глянув — і... завмер, закам'янів, дихнути не можу...
З дзеркала на мене дивився... Вітасик Граціанськнй. Я навіть у першу мить подумав, що то не відображення, а справді він стоїть переді мною. Але ворухнувся, і він так само. Моргнув, скривився — і він... Відображення!
— Гарний-гарний! Проходь! — штовхнула мене ззаду якась нетерпляча дама.
А я зрушити не можу. Похолов, наче крижаний став.
І тут тільки до мене дійшло: це ж не лише джинси, кросовки, годинник, плейєр на мені його, а й руки, ноги, тулуб, голова... Все! Перетворився я на Граціанського з ніг до голови. Тільки душа моя лишилася, розум, свідо¬мість, відчуття... Але хто ж то бачить? Ніхто того не бачить. Як це сталося з точки зору наукової, я не знаю, але сталося — факт!
Спершу невимовний жах мене охопив. Що ж це буде?.. Та потім потроху я себе заспокоїв. Ну чого боятися? Це ж усього на три дні. І це ж здорово! Це ж цікаво. У жодному детективному фільмі такого не побачиш. Це ж таки пригода, про яку тільки мріяти можна. Всі думають, що я Граціанський, а я Дорошенко насправді. Ги-ги!
І тут я згадав... Милочку Петриківську. Так от чого вона була такою! А я думав... Мало гопки не скакав. Таке мене зло на неї взяло, що аж зубами скреготнув. У кіно з Граціанським розігналася. Ич!.. Ну, почекає вона біля «України»! Чорта з два я прийду тепер! Чорта з два! А куди ж іти? Додому йти неможливо. Матері ж не поясниш, у чім річ. Я ж тепер Граціанський, а не я. Отже хліба вже купувати не треба.
Вийшов я з булочної.
Став, думаю.
Що ж його робити? Куди йти? А де ж, до речі, справжній Граціанський дівся? Ще, чого доброго, зустріну його. Що ж тоді буде?
І раптом за спиною моєю почувся знайомий басок:
— Не хвилюйся, не зустрінеш.
Обернувся я, хотів спитати щось, та нікого, звичайно, не побачив, тільки почув цокіт копит, що віддалявся.
Але голос той остаточно заспокоїв мене. Все гаразд! Тримайся, Дорошенко-Граціанський! Починається найзахоплюючіша пригода твого життя. Не витрачай даремно жодної хвилини з цих дивовижних трьох днів. Давай, дорогий, поганяй «додому» — до «тата» Бориса Борисовича та «мами» Елеонори Іванівни, яких ти зроду не бачив.
Александр Иванович Куприн , Константин Дмитриевич Ушинский , Михаил Михайлович Пришвин , Николай Семенович Лесков , Сергей Тимофеевич Аксаков , Юрий Павлович Казаков
Детская литература / Проза для детей / Природа и животные / Малые литературные формы прозы: рассказы, эссе, новеллы, феерия / Внеклассное чтение