Таємничий суперник

— Але скажіть-но, — закінчив він, — ви ж не переслідуєте її за щось? Зневага до суду чи щось британське? Гордій американській дівчині могло здатися, що ваші правила й порядки часів війни доволі набридливі, і вона могла знехтувати ними. Якщо річ у цьому і якщо в цій країні існують хабарі, я її викуплю.

Таппенс заспокоїла його.

—Добре. Тоді ми можемо працювати разом. Як ви ставитесь до того, щоб пообідати? Замовити обід сюди чи спустимося до ресторану?

Таппенс висловилася за друге, і Джуліус підтримав її.

Слідом за устрицями подали камбалу «Кольбер», коли Гершайммеру вручили візитівку.

— Інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду, знову з відділу карного розшуку. Цього разу інший. Що він очікує від мене почути такого, чого я не розповів першому типові? Сподіваюсь, вони не загубили світлину. Студія того фотографа на Заході згоріла вщент, і всі негативи знищено — це єдина копія, яка існує. Я отримав її від директора тамтешнього коледжу.

Непоясненний страх захлеснув Таппенс.

— Ви... ви не знаєте імені чоловіка, який приходив сьогодні вранці?

— Знаю. А, ні, не знаю. Секундочку. Воно було на його візитівці. О, знаю! Інспектор Браун. Доволі невиразний тип.

РОЗДІЛ 6 План дій

Варто опустити завісу над подіями наступних тридцяти хвилин. Годі казати, що жодної людини на ім’я «інспектор Браун» у Скотленд-Ярді не знали. Фотографію Джейн Фінн, яка мала б найбільшу цінність у пошуках поліції, було втрачено без можливості відновлення. І знову «містер Браун» тріумфував.

Миттєвим наслідком цієї завади стало зближення між Джуліусом Гершайммером і Молодими авантюристами. Усі бар’єри впали, і Томмі й Таппенс почувалися так, ніби знайомі з молодим американцем усе життя. Вони відкинули обачну стриманість «приватних слідчих» і розповіли йому всю історію спільного підприємства, яка, за словами молодого чоловіка, розсмішила його до сліз.

По завершенню розповіді він обернувся до Таппенс.

— Я завжди уявляв собі англійських дівчат трохи заскнілими. Ну, знаєте, такі старомодні й милі, що бояться й кроку ступити без лакея або

незаміжньої тітоньки. Гадаю, я трохи відстав від життя!

У результаті цих довірчих стосунків Томмі й Таппенс одразу вселилися до готелю «Рітц», щоб, як висловилася Таппенс, підтримувати зв’язок з єдиним живим родичем Джейн Фінн.

— І якщо подавати це так, — конфіденційно додала вона Томмі, — то ніхто не здивується витратам.

Ніхто і справді не здивувався, і це було чудово.

— А зараз, — сказала юна леді наступного ранку після заселення, — до роботи!

Містер Бересфорд відклав «Дейлі Мейл», яку читав, і з дещо надмірним запалом поплескав у долоні. Його колега чемно попросила не бути ослом.

— Чорт забирай, Томмі, ми повинні щось робити за наші гроші.

Томмі зітхнув.

— Так, боюся, навіть старий добрий уряд не оплачуватиме нам проживання в готелі «Рітц» безкінечно.

— І тому, як я вже сказала, ми повинні щось робити.

— Гаразд, — мовив Томмі й знову взяв «Дейлі Мейл», — роби щось. Я тобі не перешкоджатиму.

— Розумієш, — продовжувала Таппенс. — Я от подумала...

Її перервав новий вибух оплесків.

—Добре тобі сидіти тут і дуркувати, Томмі. А не завадило б теж трохи поворушити звивинами.

— Моя профспілка, Таппенс, моя профспілка! Вона забороняє мені працювати до одинадцятої ранку.

— Томмі, мені жбурнути чимось у тебе? Нам просто необхідно без жодних зволікань намітити план дій.

— Чую, чую!

— Ну то зробімо це!

Томмі остаточно відклав газету.

— Є в тобі якась простота істинно видатного розуму, Таппенс. Уперед. Я слухаю.

—Для початку, — мовила Таппенс, — що в нас є, від чого можна відштовхуватись?

— Абсолютно нічого, — бадьоро відповів Томмі.

— Помиляєшся! — Таппенс енергійно помахала пальцем. — Ми маємо дві чіткі зачіпки.

— Які?

— По-перше, ми знаємо одного з банди.

— Віттінґтона?

— Так. Я впізнаю його будь-де.

— Гм, — із сумнівом промовив Томмі. — Я б не назвав це такою вже зачіпкою. Ти не знаєш, де його шукати, і тисяча до одного, що ти не стрінеш його випадково.

— Я в цьому не впевнена, — замислено відповіла Таппенс. — Я часто помічала, що коли вже випадковості почали траплятися, то трапляються й далі і найбільш дивовижним чином. Я сказала б, це якийсь іще не відкритий закон природи. І все ж ти правильно кажеш: на це не можна покладатись. Але є в Лондоні такі місця, де рано чи пізно з’явиться буквально кожен. Площа Пікаділлі, наприклад. Однією з моїх ідей було щодня вартувати там із тацею прапорців.

— А коли ж їсти? — спитав практичний Томмі.

— Як по-чоловічому! Яке це має значення, це ж просто їжа?

— Це все дуже добре. Ти щойно з’їла напрочуд ситний сніданок. Кращого апетиту, ніж у тебе, Таппенс, ні в кого нема, і о п’ятій ти вже гризтимеш прапорці, шпильки та все, що під руку трапиться. Та й, якщо чесно, мені не до душі ця ідея. Може, Віттінґтон взагалі не в Лондоні.

— Це правда. Хай там як, зачіпка № 2 здається мені більш перспективною.

— Заслухаймо її.

— Нічого особливого. Лише ім’я — Рита. Того дня Віттінґтон згадував її.

— Пропонуєш третє оголошення: «Розшукується лиходійка, відгукується на ім’я Рита»?