Таємничий суперник

— Який ти жахливий, Томмі. Наче на нас можна не зважати.

— Вибач, Таппенс. Я кажу про те, що ми працюємо, як кроти в норі, і він навіть не підозрює про наші зловісні плани. Ха-ха!

— Ха-ха! — схвально відгукнулася Таппенс, підводячись із місця.

Сауз-Одді виявився показним багатоквартирним будинком одразу біля Парк-Лейн. Квартира № 20 розташовувалась на третьому поверсі.

Цього разу Томмі виявляв балакучість, виплекану практикою. Він торохтів про дитячу суміш із літньою жінкою, яка відчинила йому двері й скидалася радше на економку, ніж на служницю.

— Ім’я?

— Маргарет.

Томмі промовив його по літерах, але жінка перервала його:

— Ні, -рита.

— О, Маргарита — по-французьки, бачу.

Він зупинився, а тоді бадьоро продовжив:

— У нас вона записана як Рита Вандемеєр, але, гадаю, правильно буде так?

— Здебільшого так її і кличуть, сер, але її ім’я — Маргарита.

—Дякую. Це все. Доброго вам дня.

Ледь в силах стримати хвилювання, Томмі поспішив униз. Таппенс чекала на нього на розі коридору.

— Ти чула?

— Так. О, Томмі!

Томмі приязно стиснув її плече.

— Знаю, стара. Я відчуваю те саме.

— Це... Це так мило, коли думаєш про щось — а тоді воно здійснюється! — натхненно скрикнула Таппенс.

Вона так і тримала Томмі за руку. Вони дійшли до вестибюля. На сходах над ними лунали кроки й голоси.

Раптом, на цілковитий подив Томмі, Таппенс відтягнула його в закапелок біля ліфта, де тіні були найгустіші.

— Що за...

— Цить!

Двоє чоловіків спустилися сходами й вийшли крізь двері. Рука Таппенс міцніше стиснула руку Томмі.

— Швидко — іди за ними. Я не смію. Він може мене впізнати. Не знаю, хто другий, але вищий із тих двох — Віттінґтон.

РОЗДІЛ 7 Будинок у Сохо

Віттінгтон із компаньйоном рушили швидким кроком. Томмі одразу кинувся навздогін і встиг побачити, як вони звертають за ріг. Його енергійна хода дозволяла триматися слідом, і на той час, як він сам дістався до рогу, відстань між ними відчутно скоротилася. Маленькі вулички Мейфейра були відносно безлюдні, і Томмі обачно вирішив вдовольнитися тим, щоб тримати чоловіків у полі зору.

Такий вид спорту був для нього незвичним. Хоча він знав про технічні деталі із детективних романів, та ніколи раніше не намагався нікого «переслідувати» й одразу ж збагнув, що на практиці цей процес сповнений складнощів. А що як, наприклад, вони візьмуть таксі? У книжках ти просто застрибуєш в інше таксі, обіцяєш водієві соверен[9] — або його сучасний еквівалент, — і справу зроблено. У реальності Томмі передчував, що другого таксі не знайдеться. Доведеться бігти. Що станеться в реальному житті з молодим чоловіком, який без кінця вперто гасає вулицями Лондона? На центральній вулиці він ще сподівався вдати, ніби просто поспішає на автобус. Проте в цих темних аристократичних завулках невідступно відчував, що його от-от зупинить офіціозний полісмен і зажадає пояснень.

У самому розпалі цих думок він побачив, як попереду з-за рогу виринуло таксі з піднятим прапорцем. Томмі затамував подих. Чи покличуть вони його?

І зітхнув з полегшенням, коли вони пропустили таксі, не зупиняючись. Їхній маршрут пролягав зиґзаґом, що мав якнайшвидше вивести на Оксфорд-стріт. Коли нарешті вони звернули туди й рушили у східному напрямку, Томмі злегка пришвидшив крок. Потроху їх наздоганяв. На залюдненому тротуарі шансів привернути їхню увагу було небагато, а йому не терпілося за можливості перехопити слово-два з їхньої розмови. Зробити це анітрохи не вдалося: говорили вони тихо, а вуличний шум вдало заглушав їхні голоси.

Перед самою станцією метро «Бонд-стріт» вони перетнули вулицю (непомічений Томмі невідв’язно тримався за ними) й увійшли до великого «Лайонз». Там піднялися на другий поверх і сіли за маленький столик біля вікна. Була пізня пора, і публіка в залі ріділа. Томмі сів за сусідній столик, позаду Віттінґтона — на випадок, що той може його впізнати. З іншого боку, звідси він добре бачив другого й уважно його роздивлявся. Той був білявий, зі слабовольним, неприємним обличчям, і Томмі вирішив, що це або росіянин, або поляк. Приблизно п’ятдесяти років, він трохи сутулився, коли говорив, а його очі, маленькі й хитруваті, постійно бігали.

Томмі вже встиг пообідати від душі, тож вдовольнився тим, що замовив грінки з сиром і філіжанку кави. Віттінґтон замовив собі й компаньйонові ситний обід; потім, коли офіціантка пішла, підсунув стілець ближче до стола й заговорив тихо і серйозно. Той другий приєднався до розмови. Слухаючи зі свого місця, Томмі лише раз у раз чув окремі слова; але загалом здавалося, що розмова полягає в інструкціях або наказах, які віддає великий чоловік своєму компаньйонові і з якими останній час від часу явно не погоджується. Віттінґтон називав другого Борисом.

Кілька разів Томмі вловив слово «Ірландія», а також «пропаганда», але про Джейн Фінн згадок не було. Раптом у монотонному гомоні залу він почув одну фразу повністю. Говорив Віттінґтон.

— А, ти ж не знаєш Флоссі. Вона — диво. Архієпископ міг би заприсягтися, що це його рідна мати. Вона щоразу вправно підробляє голос, а це дуже важлива річ.