Таємничий суперник

— Ваш номер, товаришу?

— Чотирнадцять, керманичу, — хрипко відповів той.

— Правильно.

Двері знов зачинилися.

«Якщо це не фріц, то я голландець! — сказав собі Томмі. — І командує парадом до дідька організовано, як у них і завжди. Добре, що я туди не поткнувся. Назвав би не той номер, і довелося б розплачуватись. Ні, тут мені саме місце. Ага, знову стукають».

Новий гість виявився цілковитою протилежністю попередньому. Томмі впізнав у ньому ірландського активіста «Шинн Фейн». Певно, організація містера Брауна мала дуже розлогі інтереси. Звичайний злочинець, добре вихований ірландський джентльмен, блідий росіянин і ефективний німецький маестро церемоній! Воістину дивне та лиховісне зібрання! Хто він, цей тип, що тримає у своїх пальцях такі різні ланки невидимого ланцюга?

У цьому випадку процедура була та сама. Сигнальний стукіт, запитання номера й відповідь «Правильно».

Потім, із невеличким інтервалом, у двері внизу постукали двічі. Першого прибульця Томмі зовсім не ідентифікував і записав у міські клерки. Тихий, інтелігентного вигляду чоловік у благенькому вбранні. Другий був з робітничого класу, і його обличчя було неясно знайоме юнакові.

За три хвилини з’явився ще один — владного вигляду, вишукано зодягнений і явно високого походження. Його обличчя знов-таки було неясно знайоме, хоч Томмі аж ніяк не міг згадати його імені.

Після його прибуття довелося довго чекати. Власне, Томмі вирішив, що товариство у повному зборі, і вже обережно виповзав зі своєї схованки, коли новий стукіт змусив його швиденько чкурнути назад.

Цей останній прибулець піднявся сходами так тихо, що майже порівнявся з Томмі, коли юнак помітив його присутність.

То був невисокий чоловік, дуже блідий, з м’якими, майже жіночими рисами. Вилиці натякали на слов’янське походження. Окрім цього, ніщо не вказувало на його національність. Проминаючи нішу, він повільно повернув голову. Дивні світлі очі, здавалося, пропікали завісу наскрізь. Важко було повірити, що цей чоловік не знає про його присутність, і Томмі мимоволі здригнувся. Багатством уяви він не перевершував більшість молодих англійців, та все ж не міг позбутися враження, що незнайомець випромінює якусь незвичайно потужну силу. Ця істота нагадувала йому отруйну змію.

За мить його враження виправдалося. Новоприбулий постукав у двері, як усі, але зустріли його зовсім інакше. Бородань підвівся, і решта повторила за ним. Німець вийшов уперед і потис йому руку. Клацнув підборами.

— Це честь для нас, — мовив він. — Це велика честь. Я дуже боявся, що це виявиться неможливим.

Тихим голосом, схожим на сичання, інший відповів:

— Виникли труднощі. Боюся, вдруге це буде неможливо. Та хоча б одні збори необхідні — щоб визначити мою політику. Я нічого не можу зробити без... містера Брауна. Він тут?

Чути було, як перемінився німець, коли відповів з легким ваганням:

— Ми отримали повідомлення. Він не зміг бути присутнім особисто.

Німець змовк, залишивши цікаве враження — наче недоговорив фрази.

Той другий дуже повільно розплився в усмішці. Роззирнувся в колі стривожених лиць.

— А! Розумію. Читав про його методи. Працює в тіні й нікому не довіряє. Та все одно, можливо, він зараз серед нас... — Він озирнувся навколо себе, і знов обличчями присутніх пробіг той самий вираз страху. Здавалося, кожен із сумнівом озирає сусіда.

Росіянин поплескав себе по щоці.

— То нехай. Продовжуймо.

Німець начебто опанував себе. Вказав на місце, яке обіймав в голові стола. Росіянин засоромився, та німець наполягав.

— Це єдине можливе місце, — твердив він, — для... Номера Першого. Може, Номер Чотирнадцятий зачинить двері!

Наступної миті Томмі знов опинився перед голими дерев’яними панелями, а голоси всередині стишилися до нерозбірливого бурмотіння. Томмі занепокоївся. Підслухана розмова розбурхала його уяву. Він відчував, що за будь-яку ціну має почути більше.

Знизу не долинало ні звуку, і здавалося малоймовірним, що сторож підніметься нагору. Він напружено прислухався хвилину чи дві, а потім вистромив голову за завісу. У проході було безлюдно. Томмі нахилився й роззувся, а потім, залишивши взуття за завісою, боязко вийшов у самих шкарпетках і, опустившись навколішки біля зачинених дверей, обережно приклав вухо до шпарини. На своє сильне розчарування, він зміг розібрати не набагато більше — лише окремі випадкові слова, коли хтось підвищував голос. І це лише загострило його цікавість.

Він не зводив боязких очей з дверної ручки. Чи можна повернути її зовсім трохи, так м’яко й нечутно, щоб ті, у кімнаті, нічого не помітили? Він вирішив, що можна, якщо діяти вкрай обережно. Дуже повільно, на соту дюйму за раз, він став повертати ручку, затамувавши подих із надмірною обачністю. Ще трохи — ще трішечки — невже це ніколи не скінчиться? А! Нарешті. Далі ручка не поверталася.