Таємничий суперник

Відповіді Бориса Томмі не почув, але на неї Віттінґтон промовив щось на кшталт «звісно, лише за крайньої потреби...»

Потім вкотре втратив суть розмови. Але враз фрази знову стали чіткими — чи то ті двоє необачно підвищили голоси, чи просто слух Томмі краще підлаштувався — він не знав. Але два слова однозначно мали найбільший вплив на слухача. Їх промовив Борис, і це було «містер Браун».

Віттінґтон у чомусь явно переконував співрозмовника, але той лише сміявся.

— Чому ні, мій друже? Це найповажніше ім’я... найтиповіше. Хіба він обрав його не з цієї причини? Ах, хотів би я з ним зустрітися — з містером Брауном.

Голосом, у якому дзвеніла сталь, Віттінґтон відповів:

— Як знати? Може, ти вже з ним бачився.

— Ба! — відпарирував другий. — Це дитячі балачки — казочка для поліції. Знаєш, що я іноді сам собі кажу? Що він — просто вигадка, сфабрикована ближнім колом, опудало, щоб нас лякати. Можливо, так і є.

— А може, і ні.

— Цікаво... чи це правда, що він з нами та серед нас, невідомий нікому, крім кількох обраних? Якщо так, він добре зберігає свій секрет. Та й ідея хороша, так. Бо Хтозна. Ми дивимось одне на одного — один з нас містер Браун — котрий? Він керує, але він і служить. Серед нас — просто серед нас. І ніхто не знає котрий...

Зусиллям волі росіянин скинув з себе навіженство власної фантазії. Глянув на годинник.

— Так, — мовив Віттінґтон. — Нам пора йти.

Він покликав офіціантку й попросив рахунок. Томмі зробив те саме, а за кілька хвилин вже спускався сходами слідом за тими двома.

Надворі Віттінґтон покликав таксі й наказав водієві їхати до Ватерлоо.

Тут було повно таксі, і не встиг Віттінґтон поїхати, як іще одне виїхало на пагорб, слухняно зупинившись на владний жест Томмі.

— Їдьте за іншим таксі, — наказав молодий чоловік. — Не загубіть його.

Літній шофер не виявив жодного інтересу. Просто буркнув і зірвав прапорець. Поїздка минула без пригод. Таксі Томмі зупинилося біля залізничної платформи, одразу за таксі переслідуваних. Томмі став позаду Віттінґтона в черзі до вокзальної каси. Чоловік взяв один квиток першого класу на потяг до Борнмута, Томмі зробив те саме. Коли він виходив, Борис зауважив, глянувши на годинник:

— Ранувато. У тебе ще майже пів години.

Слова Бориса змусили Томмі задуматися. Очевидно було, що Віттінгтон вирушає в поїздку сам, тоді як другий чоловік лишається в Лондоні. Тож він мусив обирати, за котрим із двох стежити. Очевидно було, що він не зможе прослідкувати за обома — як і Борис, він глянув на годинник, а потім на дошку розкладу потягів. Потяг до Борнмута відходив о 15:30. Було десять хвилин на четверту. Віттінгтон і Борис походжали взад-вперед біля книжкового кіоску. Томмі кинув на них один невпевнений погляд, а тоді поспішив до прилеглої телефонної будки. Він не наважився гаяти час, намагаючись додзвонитися до Таппенс. Найімовірніше, вона досі поблизу Сауз-Одлі. Проте лишався ще один спільник. Він зателефонував до готелю «Рітц» і спитав Джуліуса Гершайммера. Почулося клацання й дзвінок. О, якби тільки молодий американець був у себе в кімнаті! Почулося знову клацання, і на лінії пролунало «Алло!» з безпомилковим акцентом.

— Це ви, Гершайммере? Це Бересфорд. Я у Ватерлоо. Вистежив Віттінґтона та ще одного чоловіка до вокзалу. Немає часу пояснювати. Віттінґтон їде до Борнмута потягом о 15:30. Можете до цього часу приїхати сюди?

Відповідь була обнадійливою:

— Звісно. Лечу.

Телефон змовк. Томмі поклав слухавку й зітхнув з полегшенням. Здатність Джуліуса «летіти» він оцінював високо й інстинктивно відчував, що американець прибуде вчасно.

Віттінґтон і Борис досі були там, де він їх покинув. Якщо Борис залишився, щоб провести друга, то все гаразд. Томмі замислено помацав кишеню. Попри обіцяний карт-бланш, він ще не набув звички носити при собі хоч якусь розумну суму. Узявши квиток першого класу до Борнмута, він зостався з кількома шилінгами в кишені. Лишалося сподіватися, що Джуліус прибуде краще підготованим.

Водночас хвилини спливали: 15:15, 15:20, 15:25, 15:27. Схоже, Джуліус не встигав. 15:29... Гримнули двері. Томмі відчув, як його накриває холодною хвилею розпачу. А тоді чиясь рука лягла йому на плече.

— Я тут, синку. Ваші британські дороги словами не описати! Мерщій показуйте тих шахраїв.

— То Віттінґтон — онде, сідає в потяг, той чорнявий здоровань. Другий — іноземець, з яким він балакає.

— Я за ними. Котрий з них мій?

Томмі вже продумав це питання.

— Маєте при собі гроші?

Джуліус похитав головою, і Томмі спав з лиця.

— Здається, зараз при собі лише три-чотири сотні доларів, — пояснив американець.

Томмі охнув з полегшенням.

— Ох вже ці мільйонери! Ми з вами говоримо різними мовами. Сідайте на цього коня. Ось квиток. Віттінґтон ваш.

— Я за Віттінґтоном! — похмуро мовив Джуліус. Потяг саме рушав, коли він застрибнув у вагон. — Бувайте, Томмі.

Потяг відійшов зі станції.

Томмі глибоко вдихнув. Чоловік на ім’я Борис ішов платформою в його бік. Томмі пропустив його повз себе, а тоді пустився в чергову гонитву.