Таємниця країни суниць (збірка)

— Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися! І раптом озвався Умпарара Чамчамчам — червоний автомобіль. Скосивши фари, він простежив за Фрусем і сказав дзвінким голосом:

—Щось мені все це не до вподоби. Ходючок закричав:

—Умпараро, не пускай їх!

—Боюся, що запізно...— зітхнув Умпарара. Фрусь випустив хмарину сизого диму і помчав

геть із двору.

—От так-так,— тільки й спромігся Ходючок.

Тієї ж миті над їхніми головами голосом Ходючка прозвучало: «От так-так». На гілці старого клена сидів шпак. Зловивши на собі цікаві погляди, він захурчав, як автомобіль, і різким голосом Фру-ся гукнув: «Прощавайте, не сумуйте, а ми подалися!» — і відразу ж відказав приємним голосом Ум-парари: «Щось мені все це не до вподоби».

—Ти диви! — здивувалася Сміхоша.— Ця пташка передражнює усіх, мов папуга!

—Я не папуга, а шпак Фока Сильвестрів.

—А чому ж ти усіх передражнюєш?

—Ми, шпаки, дуже полюбляємо наслідувати птахів, тварин і навіть людей.

Шпак був чорненький, по плечах і шиї в нього були розсипані гарні сиві цяточки, а все пір’я відсвічувало металевим полиском і мокро блищало — наче шпачка щойно скупали в олії.

У цю мить із підвального віконечка, безладно щебечучи, випурхнув і знявся в повітря яскраво-жовтий із зеленим хвостом папуга. Бабуся Дерібо зраділо загукала: «Аристарх! Аристарх!.. Прилинь до мене, моя пташино!..» І папуга Аристарх, почувши голос старенької, сів їй на плече. Вона обережно взяла його в руки і, щось примовляючи й вигукуючи, понесла додому.

—І він теж не завмер! Чому? — спитала Сміхоша.

—Треба й справді добре подумати,— сказав Ходючок.— Отже, так,— він почав загинати пальці.— Ми з тобою не завмерли — раз і два. Пріся і Джулька — це три й чотири. Далі: Маєш — це п’ять.— Тут Ходючок узявся за пальці другої ру-ки:— Пацюк Бруднерський — шість, бабуся Дерібо — сім, папуга Аристарх — вісім...

—Фрусь,— підказала Сміхоша.— Дев’ять...

— І Умпарара! Він теж подавав голос! Десять!

—Так,— погодилася Сміхоша.— І ось цей шпачок Фока.

—Фока Сильвестрів,— поправив шпак.

—І Феофеофанчик! — закричала Сміхоша.— Не забувай про Феофеофанчика!

—Усе?

—Здається, все.

—Але що ж робити? — Ходючку з думки не йшов затихлий годинник.

Фока Сильвестрів просвистів:

—А ви підіть до папуги Аристарха! Він був у підвалі з Бруднерським, тож побалакайте з ним!

Побалакайте, хоч він і дурний, як стара грамофонна платівка.

Діти кілька разів грюкнули у двері бабусі Дерібо, за якими чулося збуджене щебетання папуги. Нарешті загримів ланцюжок, двері прочинилися, і з-за щілини зблиснули світлі очі примхливої Дерібо. Вона побачила дітей і сказала:

—Ні-ні-ні! Ідіть геть, розбишаки й хулігани! —

Однак дверей не зачинила і продовжувала визирати.

Ходючок сказав: — Вислухайте нас, будь ласка! Схоже на те, ніби на цілому світі не зосталося нікого, хто б міг ворушитися, крім нас із вами! Тож нам дуже треба побалакати з вашим чудовим папугою Аристар-хом.

Бабуся Дерібо зауважила:

—Усі годинники стоять. Всі-всі-всі! А в телику спинилася картинка.

—Що-що? — здивувався Ходючок.

—Значить, у телевізорі...— шепнула йому Сміхота,— у телевізорі завмерло зображення.

—А все через те, що якийсь хуліган-розбишака украв Час,— суворо прорекла бабуся Дерібо.

—А чому ж тоді не спинилися ми?! Й ви?!

Бабуся розчинила двері, але дітей до квартири не покликала. Натомість сказала зневажливо:

—Як же це ми могли спинитися, якщо ми все бачили!

—Що бачили?

—Те, як украли Час. Щоб це побачити, потрібен Час, бо без Часу нічого не буває і нічого не може бути. Ні-чо-го! Хто усе бачив і чув, той не завмер, бо Час лишився з ним, а хто не бачив, для того все спинилося. Вам цього не зрозуміти, бо ви погано вчитесь і весь час бешкетуєте. Я вам завжди казала: сидіть у дворі і гарно себе поводьте.

—А як же... Час?! — запитав Ходючок.

—Ніяк. От прийдуть дорослі...

—Як же вони прийдуть? — тоненько зойкнула Сміхоша.— Як же вони прийдуть, наші дорослі, якщо вони теж десь завмерли! Вони ж не бачили!!

Примхлива бабуся Дерібо від Сміхошиного вереску колупнула собі пальцем у вусі.

—Дозвольте нам, будь ласка, — попросив Ходючок,— поговорити з Аристархом!

—Ач які! — сказала бабуся.— Спочатку принесіть мені мінералки, а Аристашику — морошки. Тоді впущу. Може.

Похнюплені діти вийшли на подвір’я. Ходючок запитав:

—Чого вона хотіла? Якої ще морошки?

—Це вона просила морозива. Примхливі бабусі завжди називають мінеральну воду «мінералка», а морозиво — «морошка».

— Що ж. Ходімо, в мене є тридцять копійок. А в тебе скільки?..

Сміхоша не відповіла. Бо щось ніжне й прохолодне торкнулося її плеча і щоки, і в очі їй зазирнула яскрава квітка крученого панича.

І я з вами,— прошепотів Феофеофанчик. —

Я оце спустився із балкона по стіні і ось... Якщо тільки ви не проти!

Ходючок мовив:

— Мені здається, що це почалася якась дивна казка. Усі, хто був при тому, як украли Час, і хто бачив крадіїв, опинилися у казці. А решта...— він пошукав очима у небі нерухомий «Ту»,— а решта... Поза Часом!..