Таємниця країни суниць (збірка)

—Пацюка Бруднерського, бридкого хулігана

Маєша і їхнього автомобіля Фруся.

У цю мить з’явився Фока. Наче просто впав із неба, розкошлачений, збуджений і щасливий.

—Знаю! — закричав він.— Я за ними прослід

кував до самого роздоріжжя!

Ходючок поглянув на старого друга Умпарару, і йому здалося, що автомобіль підморгнув підфарником. Ходючок зітхнув і сказав:

—Фоко і Родивоне Сильвестрови! Чи не погодитеся ви показати нам дорогу, якою злодії повез

ли вкрадений Час? Ми їх наздоженемо і відберемо Зозулю. Нас повезе Умпарара Чамчамчам.

Родивон Сильвестрів вигукнув:

—Ми згодні! — і хвалькувато озирнувся навкруги.

Умпарара стурбовано прохурчав:

—Друзі! Нам пора! Я вже розім’яв свої амортизатори і продув карбюратор.— І він розчинив усі четверо дверцят.

Ходючок сів за кермо. Сміхоша вмостилася поруч із Ходючком, а Джулька — в неї на колінах. Киця Пріся сказала: «Шши!» — і теж ускочила до автомобіля. Феофеофанчик звісив за вікно голівку на тонесенькому стебельці, і вони поїхали...

4. ЯК КОРИСНО ДУМАТИ

Шпаки летіли попереду. Умпарара муркотів мотором, Феофеофанчик маяв за вікном, а під колесами шкварчав асфальт. Час від часу Умпарара подавав голос:

— Ви тільки погляньте, що накоїли! Кум тролейбус стоїть, як приліплений, а свояка самоскида перехнябило на один бік, як кульгаву качку, діла-діла!.. Ви тільки подивіться, скільки заціпеніло трамваїв — стоять собі, мов сараї, ізв’язані вервечками по двоє, а там ось — погляньте — поснули дядьки автобуси і братики легкові, і ні цоб тобі, ні цабе...

Ходючок і Сміхоша були приголомшені цим видовищем. Ходючок сказав:

—Не розумію. Навіщо вони вкрали Час?

—Хтозна...— жалібно зітхнула Сміхоша. Вона торкнулася Ходючкової руки: — А ми їх подужаємо?

Ходючок замислено поглянув на дівчинку і кивнув.

—От дивись, які в кого сили? У них — Фрусь, у нас — Умпарара. Так? Сміхоша підхопила:

—У них — Маєш, а в нас... А в нас Петрик-Ходючок! — І раптом тихенько і насмішливо запитала: — А ти подужаєш Маєша? Мені здається, що він сильний...

Ходючок ураз насупився. Дівчинка почервоніла і вигукнула:

—Ну от, уже й образився! Я кажу, що в них Бруднерський, а в нас Джулька й Пріся! А ще ми маємо... Феофеофанчика... Але це так, для краси. І шпачки — вони теж просто так, щоб було веселіше.

—Еге ж, повеселишся! Мабуть, буде бійка.— Ходючок закінчив задумливо і серйозно:— Ми повинні перемогти, у нас немає іншого виходу.

Умпарара вже наближався до околиці міста — обабіч проспекту потяглися будівельні майданчики й молоді деревця край шляху. Та ось він зупинився і сповістив:

—Це все. Тут роздоріжжя. Далі я дороги не знаю.

На край розчиненого вікна сіли шпаки і повідомили:

—Далі дороги не знаємо й ми.

— Чому? — спитала Сміхоша.

—Бо Фока Сильвестрів далі не подивився, — сказав Родивон.

Ходючок на те розчаровано мугикнув, а Пріся презирливо примружилася.

—Джулько, слід! — раптом закричала Сміхота.— Швиденько з машини — і бери слід Бруднерського й Маєша.

Такса вилетіла з машини, мов артилерійський снаряд. Сміхоша заляскала в долоні:

—Як же я не подумала відразу! Він же у нас такий вправний щуролов!

—Думати завжди дуже корисно,— мовив Ходючок.

Джулька старанно нюшив землю, робив петлі, зигзаги і вісімки і за кілька хвилин обстежив геть усе перехрестя. Після того підбіг до Умпарари і знічено проказав:

—Тут немає слідів пацюка і хлопчика. Це шосе. Тут тільки сліди гумових коліс. Ще зовсім не давно, о пів на десяту ранку, тут котилося безліч коліс!

—А зараз котра?—запитала Сміхоша.

Ходючок похмуро відказав:

—Зараз теж пів на десяту. Тепер завжди буде

пів на десяту. Прісько! Вертайся назад!

Пріся, яка вийшла з машини разом із Джуль-кою, в їхній бік навіть не глянула. Вона, підкрадаючись, наближалася до довгої білої труби, що лежала на насипу край дороги.

А на віконці знову з’явилися шпаки. Вони сказали в один голос:

—Ми дивилися і нікого не побачили: ні тобі Бруднерського, ні тобі Фруся чи там ще кого. Все завмерло — і край!

Фока Сильвестрів повідомив:

—Тільки одна ластівка не завмерла — літає собі й літає, мов навіжена.

Родивон Сильвестрів додав:

—І ще дуже високо ми роздивилися крука Кирила. Він теж летів собі кудись та й летів.

Раптом Джулька здивовано сказав:

—Гляньте на Пріську! Що це з нею?

Пріся вже пролізла крізь трубу на насипу і тепер весь час кивала круглою своєю голівкою: вгору — вниз, вгору — вниз... Ходючок обережно підкрався до Прісі і присів поруч із нею. Підійшли діти, і кицька промимрила:

—Там вода...

Ходючок аж скрикнув від радості:

—Вода! Із труби весь час капотить вода!

—То й що? Чому Пріся кивала?

—Вона не кивала! Вона дивилася, як із труби весь час капають краплинки води: кап-кап, кив-кив!

—Ну? — прошепотіла Сміхоша.

—А те, що й вода не завмерла! Виходить, що вони тут проїхали, і вода увібрала в себе дещицю Часу, тому й капає!

Сміхоша сказала:

— Але ж тоді й оці мухи...

—І ота ластівка...— додав Фока.— І крук!

—Фоко і Родивоне! Негайно спитайте у ластівки, куди поїхав Фрусь!

—Я з нею балакав,— відповів Фока Сильвестрів.— Дохле діло.

—Це ж чому?