Таємниця Великого Сканера

Рудий сіпнувся ще раз. Ввічливі слова були ніби паролем між реалітами, бо заражені їх не вживали. За кожне таке слово слід було дуже дорого платити: ніщо так дорого не коштувало, як ввічливість.

— Дякую, що попередили, — про всяк випадок рудий повернув ввічливе слово незнайомому співрозмовникові, тепер вони були квити, — і що далі?

— Працюймо! — швидко сказав професор, бо помітив, що до них рушив охоронець.

Обоє почали старанно сапати рядки. Охоронець підійшов, постояв поруч, байдуже розглядаючи обох, поправив автомат на плечі та й пішов собі далі. Професор полегшено зітхнув:

— Після вечері приходь туди само, до старого колодязя. Поговоримо. Мені здається, що ми будемо корисні одне одному. Дуже корисні.

На тому й розійшлися. Переходячи з грядки на грядку, Сидиром повернувся на своє поле.

Увечері, всім своїм виглядом показуючи, що він нікуди не поспішає, професор подався до старого колодязя. Рудий уже був там.

— Ну? — запитав він коротко.

— Не дуже чемно, — посміхнувся професор.

— А ви ввічливості поки й не заслужили, — так само насторожено відповів рудий, — спочатку підіслав якесь дівчисько, підслухали розмову, потім приперся на поле... А якби охоронець полоснув нас випромінювачем? У них розмова коротка, хіба не знаєте?

— Добре, не буркоти, — обірвав його Сидиром, — такий молодий — і вже буркун! Що з тобою буде в мої літа? А тепер слухай і запам’ятовуй: ми — експедиція, посланці Великого Процесора...

— Кого?

— Не перебивай! Хтось із вашої планети послав йому сигнал небезпеки. У повідомленні було сказано, що ви не можете знайти засобу проти таємничого вірусу. Великий Процесор і послав нас на цю планету, щоб ми розібралися, що у вас діється.

— Справді? — недовірливо перепитав рудий. — А вас просто — трах! — і до буцегарні? Крутий же у вас господар, коли його експедицію заслали до Забугорної Долини, а він нічого зробити не здатен!

— Так, — змушений був погодитися професор, — спочатку ми надто відрізнялися від вас, і нас швидко заарештували. Я вважаю, що друга експедиція або вже на планеті, або ось-ось буде тут. Знаючи деякі обставини, я впевнений: Великий Процесор обов’язково нам допоможе, а допомагаючи нам, допоможе й вам. Але і ми не повинні сидіти склавши руки, нам слід боротися, шукати шляхів порятунку. Як ми вже зрозуміли, Великий Сканер — супротивник не з слабких.

— Авжеж, — невиразно погодився рудий, — звідтоді, як він прийшов до влади, тільки це й доводить. Спочатку з’явився гаплик, потім Х-вірус, заражені, як результат — Забугорна Долина! Все це ланки одного ланцюга, я впевнений!

— Так, це схоже на правду, — замислено погодився професор, — але одну помилку Великий Сканер усе-таки зробив.

Рудий стрепенувся:

— Яку?..

Розділ 8

Дроник наполегливо шукав друзів. Він буквально не залишав ринку, переходячи від ятки до ятки, вдивляючись і дослухуючись до розмов продавців і покупців у надії, що виявиться слід Рикпета і компанії, але марно. Дуже часто він з’являвся біля тієї самої ятки, власниця якої, товста неохайна перекупка, викликала поліцію. Природно, Дроник у форматі чистої цифри приймав іншу подобу, щоб вона його не впізнала. Нарешті, наприкінці третього дня, в одній з базарних гапличень він побачив Васлу. Той сидів за столом і розмірено рухав щелепами — жував гаплик.

— Васла!!! — від радості Дроник закричав так голосно, що, здавалося, увесь базар здригнувся від цього лементу. — Васла! Рідненький...

Дроник рвонувся до гапличні і на радощах обійняв друга. Одним рухом здоровань скинув його руки зі своїх пліч.

— Це... як його... глюк! Ти того? З глузду з’їхав? — Очі в нього були холодні й нерухомі, а щелепи й далі рухалися, ніби нічого й не трапилося.

«Заражений... — розгубився Дроник. — Виходить, я тоді не помилився? Вони всі заразилися вірусом! Причому заразилися в поліційному відділку. Дуже, дуже дивно! Як це можливо: всі й одразу? Одночасно!»

— Це... як його... Пішов геть... — Васла спокійнісінько проковтнув пережований гаплик, підвівся і рушив до виходу.

Дроник трішки забарився, але пішов за ним. Васла потинявся без діла ринком, купив трохи харчів і, зрештою, подався до виходу. Дроник невідступно йшов за ним. Це виявилося нескладно: у форматі чистої цифри він перетворився на колючку реп’яха й причепився Васлі до штанів. Здоровань ішов упевнено, жодного разу не озирнувся й не замислився. Через півгодини він зайшов у якесь підворіття й відчинив брудні перекошені двері. Те, що побачив Дроник за дверима, остаточно переконало, що його друзі стали абсолютно іншими. Шаната, акуратистка й чепуруха, а тепер брудна, з нечесаним волоссям, жувала гаплик, стоячи на кухні біля плити й грюкаючи закіптявілими каструлями, а Рикпет розвалився на прочавленому дивані і з заплющеними очима жував той самий триклятий гаплик.

«Ні, — подумав Дроник. — Це не може бути Шаната, а це точно не Рикпет! Не може вірус так змінити людину! Глюка ще може, а людину з матеріального світу?.. Не вірю!»