Таємниця Великого Сканера

Дроник запам’ятав про всяк випадок адресу й підворіття і рішуче подався геть. Повернувся до будиночку своїх нових друзів, пройшов у кімнату, котру йому виділив Брейк, улігся на ліжко, втупив погляд у стелю й міцно замислився. Щось тут було не так, чогось він не розумів. До поліційного відділку зайшли нормальні люди, а вийшли типові заражені. У відділку вони були не так уже й довго, може, з півгодини, може, годину. Хіба хвороба розвивалася б так стрімко?

Увечері, щойно на небо зійшло Ка, до будиночку повернулися вчені й узялися до своєї щоденної роботи — пошуків вірусу. Разом із ними Дроник дивився в мікроскоп, бачив таємничі мікроорганізми, невидимі простому окові. Переконався, що таких мікроорганізмів безліч і зовсім не просто визначити, хто з них є таємничим Х-вірусом, котрий перетворює нормальних глюків на заражених.

* * *

Рикпет і Шаната під конвоєм Васли йшли великим містом. Дивне це було місто! Сірі одноповерхові та двоповерхові будинки, навкруги втоптана, випалена сонцем земля. Ні травинки, ні квіточки. Глюків було дуже мало, та й ті займалися прибиранням чи іншою роботою по господарству. Скільки сягав погляд, аж до обрію, вздовж ланцюга стрімких скель тягся паркан із рідких стовпів, на яких миготіли сині ліхтарики. Стовпи відтинали місто від скель, і більше ніякої охорони видно не було. Вони неквапом ішли головною алеєю. Поспішати не було куди, бо не знали, куди йти. Минула година, алеї ж не було видно кінця-краю. Тим часом до міста зусібіч потяглися колони глюків у сірому від пилюки одязі. Вони йшли повільно, стомлено, ледве тягли ноги, але обличчя в них були живі, не те що в заражених.

— Дивися, — штовхнула Шаната Рикпета в бік, — вони не заражені, нормальні. Причому всі!

— Ні, не всі, — виправив Рикпет, уважно розглядаючи колону, — придивися до охоронців.

Шаната провела поглядом кількох.

— Т воя правда, вони дійсно заражені... Напевно, це щось на кшталт концтабору. Тут збирають усіх небезпечних для Великого Сканера і змушують працювати. Безоплатно, за тарілку супу й шмат хліба. Якось у кіно таке бачила.

— Це... як його... Цілком можливо. Я теж, ну... Читав про це... Давно... Одного разу, — пробурмотів Васла, вражений кількістю глюків у колонах.

Вони зупинилися, уважно вдивляючись в обличчя глюків, які їх минали, з божевільною надією: а раптом побачать Інформу? Професора

Сидирома й Флоппі Ді в обличчя знав тільки Дроник, але той зник під час арешту. Під конвоєм Васли вони пройшли вже кілька кілометрів, але кінця цього дивного міста не було навіть видно.

— Це... як його... Жерти хочеться, несила вже! — Васла зупинився й опустив автомат. — Рику, придумай що-небудь! Ти ж командир!

Як не крути, Васла мав рацію, їсти таки хотілося.

— Гляньте, мені здається, вони зібралися на вечерю, — Шаната кивнула в бік загону глюків, які шикувалися біля невеличкого одноповерхового будиночка. З відчинених вікон віяло духом чогось їстівного та смачним запахом свіжого хліба.

— Дуже схоже! — Рикпет голосно втяг повітря ніздрями. — Свіжим хлібцем пахне! Васло, веди нас туди!

Товстуна не треба було просити двічі. Він знову підняв свій магнітний випромінювач-автомат і повів друзів на запах їжі.

Хлопці не помилилися. Це справді була їдальня для реалітів. Вони заходили до неї по черзі. Кілька секунд мили руки під краном, проходили в залу, брали тацю, на якій стояла тарілка з супом, лежали товстий шмат хліба та кілька овочів, схожих на помідори. Це й була вечеря. Шаната й Рикпет стали в чергу, яка швидко рухалася. Васла спочатку хотів до них приєднатися, але його тицьнув у бік Рикпет: жодного охоронця в черзі не було. Всі вони стояли поруч, уважно спостерігаючи за порядком. Напевне, охорона харчувалася в іншій їдальні. У Васли, який подумки смакував уже хоча б якусь вечерю, витяглося обличчя. Рикпет пирснув у кулак.

— Це... як його... — розгублено пробурмотів голодний Васла, але нічого не зміг удіяти, тож приєднався до охоронців, скорчив і собі кам’яну пику. Спостерігаючи за тим, яких зусиль це коштує голодному другові, Рикпет ледь не реготав. Він узяв тацю з вечерею, за ним і Шаната. Обоє пройшли повз Васлу, причому Рик примудрився тицьнути йому в руку червоний овоч. Васла негайно вп’явся зубами в соковиту м’якоть. Йому здалося, що нічого смачнішого він не їв за все своє життя. Помідор, чи як там цей овоч називався, він ковтнув за два рази. Голод не вщух, а тільки посилився. Коли повз нього проходила дівчина, рука товстуна несамохіть схопила з її таці помідор. Дівчина здивовано глянула на Васлу, але той не звернув на неї уваги, бо бачив тільки помідор.

Через цю миттєву зупинку виникла затримка в черзі, і дівчину, яка з несподіванки закліпала, швидко відтиснули. Васла так її й не запримітив.

* * *