Таємниця Великого Сканера

Сергійко розплющив очі. Просто перед собою він побачив обличчя. Видіння було невиразним, наче розмитий водою малюнок на піску. На обличчі ворушилися губи — в Сергійка про щось запитували. Йому здалося, що й мова, якою поставили запитання, була не зовсім знайомою, хоча десь такі гортанні звуки він уже чув. Він напружив пам’ять. У голові зв’язався якийсь безглуздий ланцюжок з уривків невиразних видінь, давніх розмов і спогадів. Потрібні слова спливли, повільно, важко, як спливає весною на поверхню пухкий, просочений водою шмат криги. Дуже боліла голова і нудило. Хто він і де він? Що з ним сталося? Минуле зникло. Воно сховалося в цьому незнайомому обличчі з уважними холодними очима.

— Як ви почуваєтеся? — знову спитав незнайомець, і тепер Сергійко його зрозумів.

— Голова болить... — прошепотів він, і кожне слово гулом віддалося в мозку. Від цього гудіння він поморщився.

— Ще б пак, — губи незнайомця склалися в гримасу, в якій важко було вгадати посмішку, — ви впали з висоти триста метрів! Закладаюся на п’ять порцій першокласного гаплика, такий трюк нікому повторити не вдасться! Подякуйте Супермаршалові, що він влучив у хвіст, а не в кабіну чи крило. Тоді б вас нічого не врятувало! До речі, що за машина, на якій ви прилетіли?

— Я? Прилетів? Звідки? І де я? — Сергійко запитував через силу. Дзвін, гудіння в голові набирали силу, вже бухкало і в скронях, причому щораз дужче, поки нарешті не бухнуло так, що Сергійко заплющив очі.

Лікар, який стояв поруч з Великим Сканером, торкнув його за лікоть:

— Ваша Дигітальна Величносте, подальші запитання можуть зашкодити хворому.

Директор планети, погоджуючись, мовчки кивнув. Постояв хвилинку, спостерігаючи, як лікар спритно зробив незвичайному пацієнтові укол, і тихо сказав:

— Вийдімо на хвилинку. Треба поговорити.

Лікар привів Великого Сканера до свого кабінету.

— Пане лікарю, що ви можете сказати про цього пацієнта?

Лікар замислено затарабанив пальцями по столу:

— З вигляду це цілком звичайний хлопець, такий, як і всі його цешеанські однолітки. Всі внутрішні органи в нього влаштовані так само, як і в усіх інших цешеанців. Але на клітинному рівні! На молекулярному! Те, що я спостерігав, спростовує всі наші наукові канони й теорії! Якби я не бачив це в мікроскоп на власні очі, то сказав би, що цього не може бути! Але це є!

— Тобто, ви впевнені, що це прибулець з іншої планети?

— Я ні в чому не впевнений, пане Директоре планети, але подібного ніколи не бачив і навіть не уявляв, що таке можливе! На наш погляд, він невразливий для всіх видів нашої магнітної зброї...

— Т-с-с-с... — Великий Сканер приклав палець до губів. — Це не для чужих вух!

Він підвівся зі стільця й визирнув у коридор. Біля дверей стояли двоє його особистих охоронців. — Усе гаразд? Нікого не було? Відійдіть на два кроки від дверей і ближче нікого не підпускати!

— Слухаємося, пане Директоре планети!

Великий Сканер повернувся в кабінет і почав міряти його кроками: три в один бік, три в інший.

— Он як... Невразливий, значить... Що ж, це добре. Треба буде подумати, як ми зможемо його використати. Я так зрозумів, що в нього струс мозку?

— Ваша Дигітальна Величність непогано знається на медицині, — усміхнувся лікар.

— І втрата пам’яті?

— На жаль, так, Ваша Дигітальна Величносте.

— Чому на жаль? Може, це навіть на краще!

Розділ 10

— Помилка дуже істотна, — міркував професор, сапаючи, — Директор планети зібрав усіх реалітів в одному місці. Всі разом ви — величезна сила! З такою кількістю глюків гори звернути можна, а разом з ними й шиї всіляким там Великим Сканерам. Ви уявляєте... До речі, мене звуть професором Сидиромом, а вас?

— Називайте мене Драйвом. Рудим Драйвом. Те, що вони зібрали нас усіх в одному місці — нічого не значить. Магнітний захист не можна перебороти. Навіть якщо ми всі тут збунтуємося, все одно звідси не вийдемо: жоден глюк не зможе навіть близько підійти до гір — магнітний захист непереборний. Дуже добре, що ви підійшли зараз, бо ми вже казна-що про це дівчисько подумали!

— Саме цього я й побоювався.

Обоє працювали, неголосно переговорюючись. Професор захопився і вже зібрався випростатися, щоб потерти затерплу спину, але Драйв вчасно втримав його:

— Обережніше, професоре! Якщо вас побачать охоронці, почнуться непотрібні запитання. Iдіть краще на своє поле, а після вечері зустрінемося біля старого колодязя. Там і скінчимо розмову.

— Так, Драйве, ваша правда. Та й час уже...

Професор неквапно переступив на сусідню грядку, за хвилину — на наступну й побрів на своє поле.

Під час вечері до професора за стіл підсіла здивована й схвильована інформа.

— Щось трапилося? — запитав професор.

— Пане професоре, або стався неймовірний збіг, або я не знаю...

— Що — не знаєш?

Професор за день дуже зголоднів і наминав за обидві щоки овочі, сьорбаючи гарячий, рідкий і несмачний суп.

— Я щойно бачила охоронця, як дві краплі води схожого на одну людину.

— На кого? — професор захлинувся супом. — На кого схожого? На глюка?