Таємниця Великого Сканера

Шаната сіла за комп’ютер, і за кілька хвилин на екрані висвітилася інформація про склад атмосфери в порівнянні з земною. Шаната вивчила дані й труснула головою:

— Цілком можна обходитися без скафандрів.

— А цей... як його... вірус? — Васла вже не поспішав, а виявляв свою звичайну ґрунтовність у всьому та обачність.

Рикпет почухав потилицю:

— Не будемо ж ми серед місцевих жителів ходити в скафандрах. Сподіватимемося, що до нас цей вірус не пристане. Він же віртуальний, зрештою!

Зняли скафандри й одразу відчули значну полегкість: все-таки вони були важкі й дуже сковували рухи. Безгучно відчинився люк шлюзу, й Васла разом із командиром увійшли до невеличкого приміщення. Вхідний люк зачинився, і відразу відчинився той, що вів назовні. Першим вистрибнув на поверхню Рикпет. Постояв секунду, потім спробував пройтися, навіть підстрибнув разів зо два: сила тяжіння не відрізнялася від земної.

— Добре! — уперше після посадки усміхнувся він. — Шано, ти мене чуєш?

Шана залишилася на човнику й бачила зараз Рика на екрані монітора.

— Так, командире. Чую добре.

— Васло, стрибай. Ходімо, оглянемо сусіда.

Рик точно посадив свій човник метрів за п’ятдесят від човника першої експедиції. Він був так само сріблястий, у чорних плямах кіптяви. Вхідний люк було зачинено.

— Шано, спробуй зв’язатися з човником і відчинити люк.

— Уже намагаюся, Рику.

Шана застукала клавішами комп’ютера. Човник відповів. Комп’ютери зв’язалися один з одним, і люк сусіда відчинився. Рик і Васла уважно оглянули внутрішні приміщення, але огляд нічого не дав. Тоді Рик сів за комп’ютер і серед безлічі файлів знайшов щоденник експедиції. Останній запис був такий:

«9.50. Сіли нормально. Ідемо в місто. Іншого способу отримати інформацію про вірус нема».

Запис мало що давав: пішли до міста! Усі бачили під час польоту, який величезний цей мегаполіс! Спробуй, знайди серед мільйонів і мільйонів жителів трьох глюків! Мабуть, тільки тепер Рик зрозумів, яке складне завдання він узяв на себе! Пішли в місто... Нічого собі!

— Шано, зв’язок із Кадимом є?

— Зараз спробую... Кадиме, ти чуєш мене? Агов, Кадиме!

— Так, чую! Як ви там, Шано? Знайшли човника?

— Привіт, Кадиме!

— Привіт, командире!

— Добре, ти не дмися, — сказав Рикпет, тому що у голосі Кадима ще й досі чулася образа. — Повідом Великому Процесору, що човник ми знайшли, він порожній. Останній запис у бортовому журналі повідомляє, що експедиція пішла до міста.

— Ясно, командире.

— Ми теж підемо в місто. Будемо на зв’язку. Як ретранслятор використаємо човник. Передавач буде в мене. Раз на добу зв’язуємося обов’язково.

— Зрозумів. Я виходжу із зони радіодосяжності, зв’язок закінчую.

— Зрозумів, кінець зв’язку.

Рик і Васла повернулися, Шана зачинила люк.

— Ідемо в місто? — запитав у командира Дроник.

— Ідемо, — підтвердив Рик, — тільки ось не уявляю, куди йти і з чого починати.

— Це... як його... це зрозуміло!

— Що зрозуміло? — запитав Рик.

— Із чого починати, того... зрозуміло!

— То з чого ж? — поцікавилася Шана.

— Зі сніданку! їсти хочеться... — Васла закотив очі до стелі. — Якщо не слона, то слоненя точно зараз зжував би.

Шана з Дроником посміхнулись, а Рик кивнув:

— Ну, припустімо, на відсутність апетиту ти ніколи не скаржився. Якби тобі дали волю, то на Землі й слонів би, напевне, не лишилося. Але зараз маєш рацію: їсти хочеться. Про цю справу зовсім забули.

— А ми в човник нічого їстівного й не брали, — розгублено сказала Шаната.

— Стоп! Ану, відчини сусіда...

— Навіщо?

— Це... як його... може, у них є що-небудь пожувати? — припустив Васла.

Сусідський човник обнишпорили ретельно: нічого їстівного в ньому не виявилося.

— Тепер зрозуміло... — почав Рик.

— Що зрозуміло? — запитала Шаната.

— Як ти думаєш, їм їсти не хотілося? Ось де їхні сліди шукати треба! Там, де можна підкріпитися!

— Це... логіка того... залізна! — погодився Васла.

— Що стосується принцеси й Флоппі Ді, то ті до їжі не дуже, а пан Сидиром... Той попоїсти любить, хоч і професор! — висловив свою думку Дроник.

Шаната замислено кивнула: це хоч і маленький, але шанс.

— Тому, — підбив підсумок Рикпет, — ідемо в бік міста, а де дорогою побачимо магазини або трактири, чи як це все називається, там намагатимемося щось дізнатися. Налаштуйте мовні аналізатори. Спочатку тільки слухаємо, нікому жодних запитань. Утім, аборигени й так нас не зрозуміють.

Мовні аналізатори, мініатюрні прилади, які, накопичуючи інформацію про нову мову, забезпечували синхронний переклад і навчання власників інших мов, були в кожного.

— Усі готові? Тоді в дорогу!

Рикпет востаннє оглянув човник, дистанційним пультом замкнув люк, а сам пульт, попередньо запечатаний у поліетиленовий пакет, закопав неподалік, під кущиком, усіяним дрібними квітами. Шлях попереду був далекий, кілометрів із двадцять, та ще й натщесерце... Але іншої ради не було, доводилося терпіти.