Таємниця Великого Сканера

Першого аборигена зустріли кілометрів за п’ятнадцять, коли вже зовсім вийшли з гір. Абориген пройшов повз утомлених і запилюжених членів експедиції і навіть не кинув на них зацікавленого погляду. Та й погляд у нього був якийсь ненормальний: нерухомий, мов у ляльки чи манекена. Нецікавим виявився перший житель планети Ц, якого вони зустріли! Вони теж не могли зав’язати розмови, бо не знали жодного слова незнайомої мови. Кілометрів через два зустріли ще одного глюка, потім іще, й усі вони проходили байдуже. Нарешті вийшли на околицю міста. Тут глюків було багато, і мандрівники загубилися в юрбі.

— Я знаю, куди треба піти, — раптом сказала Шаната.

Зустрічний перехожий почув звуки її голосу й кинув на неї зацікавлений погляд. Це вже було досягнення: хоч хтось звернув на них увагу!

— Треба знайти базар. Не можуть же вони на базарі мовчати!

— Правильно, — погодився Рикпет.

— Це... як його... А їсти коли?

— Потерпи. На базарі що-небудь купимо... — і Рикпет розгублено замовк.

— Гроші! — зрозуміла Шаната.

— У нас немає ні цента! — зойкнув Дроник.

— Ви це... Проблеми з грішми? — запитав Васла.

— Ні, з грішми проблем нема, проблеми через їхню відсутність! — сумно посміхнувся Рикпет.

І без того складна справа ускладнилася ще більше.

Розділ 3

Порадились і вирішили все-таки йти на базар. Те, що не подумали про гроші, справу, звичайно, ускладнювало. Але ще більшим ускладненням було незнання мови. Аналізатори поки що не працювали — не було чого аналізувати, зате мініатюрна відеокамера у вигляді значка, прикріплена до футболки Рикпета, фіксувала все, що діялося навколо, передавала зображення на човник, а звідтіля сигнал ішов на планетоліт. Мовчазність аборигенів просто збивала з пантелику. На базарі, звичайно, повинні бути розмови. Це ж базар! Усі новини завжди дізнаються саме на базарі. Залишилося вирішити, як знайти базар, не знаючи мови.

— Будемо просто йти та роздивлятися на всі боки, — запропонував Рикпет.

— Ні, — усміхнулася Шаната, — пропоную зробити інакше. Давайте подивимося, звідки глюки йдуть із сумками. Он бачиш? Бабуся пішла з сумкою, а з неї овочі стирчать?

Усі глянули в той бік, куди вказувала Шаната: протилежним боком вулиці йшла бабуся з важкою сумкою. Iз сумки й справді стирчали овочі, які нагадували зелені стрілки цибулі.

— Звідки вона їх несе? З магазину чи з базару...

— Це... як його... Молодець, Шано...

Т ак, перебираючись від одного перехожого з покупками до іншого, дісталися до торговища. Тут і справді розмовляли. Не так багато як, наприклад, у фізичному світі або в Глюкландії[3], але все-таки розмовляли. Мовні аналізатори почали ледь чутно попискувати, набираючи матеріал для аналізу. Учасники експедиції тинялися від однієї ятки до іншої, намагаючись затримуватися довше там, де точилися розмови. Вони вже навіть почали розуміти окремі слова: скільки, гроші, плати... Найчастіше повторювалося двоє слів. Один аналізатор переклав як «винен», друге ж, що звучало як «шняк», перекладу не піддавалося, аналізатор позначив його як назву грошової одиниці. Незабаром мовний аналізатор видав першу осмислену фразу:

— Ти мені винен три шняки.

Ця фраза повторювалася найчастіше, змінювалася лише кількість шняків, невеличких сріблястих монеток, які відразу після розмови переходили з рук до рук. Далі аналізатор переклав невеличкий діалог:

— Риба свіжа?

— Свіжа, слава Великому Сканеру.

— А де спіймана?

— Два шняки.

— Добре, — дві монетки перейшли з долоні покупця в долоню продавця.

— За островом, на ямі, триста кілокалорій на сто грамів.

— Беру оцю й он ту.

Продавець кинув дві рибини на ваги:

— Сім оболів вісім шняків.

Покупець дістав паперові гроші й монетки, продавець дав здачу.

Чим далі спостерігав Рикпет за глюками, котрі юрмилися на базарі, то більше переконувався: щось тут не те — глюки були якісь незвичайні. Ні, вони ходили, розмовляли, торгувались, як звичайні глюки, але робили це якось байдуже. Ніхто з них жодного разу не усміхнувся, не розсердився, один одному не допоміг, не пожартував... Складалося враження, що базаром рухалися ляльки з пап’є-маше, тільки ниточок, за які смикав би невидимий лялькар, не було видно. Головною темою для розмов були гроші: оболи й шняки. Дуже часто згадувався якийсь «його Дигітальна Величність», він же «Директор планети», він же «пан Великий Сканер». Мовні аналізатори й далі нашіптували у вуха нові й нові слова, і члени експедиції вже починали самі, без допомоги аналізаторів, розуміти, про що розмовляють цешеанці, а розмови в них були найзвичайнісінькі:

— Я сьогодні заробив на два оболи більше...

— Слава Великому Сканеру, мені вдалося купити рибу на тридцять калорій кращу й на сім шняків дешевшу...

— Я знайшов нову роботу, хвала Директорові планети, де платять на тридцять оболів більше, а їздити туди на п’ять кілометрів і вісімнадцять хвилин менше.

— А ми вчора нагапличилися... — тут аналізатор писнув, сигналізуючи про те, що не може перекласти це слово.

— А гаплик був гарний?