Таємниця забутої справи

— Фантастика — це романи, Дмитре Івановичу! Як почнемо фантазувати у слідстві, то й до геркулесових стовпів дійдемо!

— Я кажу «фантазія», а не «фантастика», — поправив Коваль. — До речі, знаєте, що писав про уяву, тобто про здатність фантазувати, Ейнштейн? Він говорив, що політ людської уяви важливіший для науки, ніж конкретне знання, бо знання — обмежене, а уява охоплює усе на світі, стимулює прогрес і є джерелом його еволюції… Точніше кажучи, говорив учений, уява — це реальний фактор наукового дослідження… Мені здається, що він мав рацію… Ну, а в цьому випадку, — додав підполковник, — поки що будемо виходити з ваших міркувань нібито в старого Гущака у нашій країні нікого не було, крім родичів, до яких він приїхав. Ні давніх знайомих, ні колишніх друзів. Тоді й справді у нас залишиться одна версія. Нехай буде гречка… Так?

— Не в Канаду ж нам їхати по слідах старого? Там у нього було якесь оточення. Але не думаю, що він тікав сюди від переслідування мафії, яка проникла до нас, щоб розрахуватися із своєю жертвою!..

— Гм. А хоч би й у Канаду!! Та у вас прекрасна фантазія, Валентине Миколайовичу! — посміхнувся Коваль. — Бо я вже грішним ділом подумав… Гаразд, — примирливо закінчив він. — Не будемо їхати у Канаду. Повернемося зараз краще до Києва. Лейтенант Андрійко зайнятий, виконує ваше завдання, і я сам завтра зв'яжуся з відділом віз і дозволів, перегляну документи по репатріації Гущака. А сьогодні хочу поговорити із його онуком…

Коваль повернув Суботі рисунок місцевості, даючи цим зрозуміти, що закінчує службові розмови, і бадьоро — де й поділася його втома! — рушив до ятки з водою й морозивом, яка крізь тремтливе марево нагрітого повітря спокусливо бовваніла під стіною станції…

4

Василь Гущак увійшов у кабінет Коваля, схиливши голову, спідлоба оглядаючи обстановку, теж казенну, але не таку просту, як у кімнаті, де допитував слідчий Субота. Він побачив широкий світлого дерева стіл, кілька стільців під стіною і один — за столом, шафи з папками. А перед столом, певно, для відвідувачів, стояло старомодне — але яке розкішне! — шкіряне крісло; не крісло для сидіння, а м'який трон для принцеси. Певно, відслуживши своє, воно потрапило до кабінету Коваля з якихось високих апартаментів.

Єдине, що псувало загальний вигляд кабінету, але найбільше сподобалося тут Василеві (якщо можна говорити про уподобання в міліції), був допотопний залізний сейф з плямками чорнила по коричневих боках і слідами сургучу на дверцятах. Такий самісінький сейф Василь уже бачив, і це наче повертало хлопця до звичної обстановки допиту, допомагало триматися уже виробленої манери поведінки.

Стільців у кімнаті було багато, але ні на них, ні в кріслі ніхто не сидів. Гущак огледівся.

Вони зустрілися очима — Гущак і Коваль, і Василь мимоволі опустив погляд — стільки було навальної енергії в уже трохи збляклих очах підполковника.

«Що за гра у піжмурки!» — зло подумав хлопець, вирішивши, що господар кабінету, стоячи біля вікна на тлі верхівок лип і голубого неба, створює невимушену атмосферу, яка настроювала б на відвертість.

Потім він звернув увагу на погони Коваля. Підполковницькі погони та й увесь вигляд літньої людини із сивуватими скронями викликали повагу. Василь недавно повернувся з армії і ще не забув різниці між званням і правами офіцерів. Солдати давно помітили, що чим старший начальник, тим простіше говорити з ним. І вдруге хлопець поглянув на Коваля уже без ворожості, навіть з якоюсь надією.

— Сідайте, — кивнув той на крісло, одночасно відпускаючи жестом конвоїра.

Підсмикнувши штани, які раніше були тіснуваті, а зараз без пояса — як це його дратувало і принижувало! — ніби поширшали, молодий Гущак опустився у крісло. М'яке, глибоке, воно прийняло його у ласкаві обійми, і не тільки тіло, а, здавалося, і змучену душу, і хлопець, у всьому вбачаючи підступність, подумав, що так починається розмагнічення волі, що підполковник навмисне тримає це зручне крісло у своєму кабінеті, аби воно заколисувало людину і послаблювало її опір.

Від цієї думки у нього знову спалахнула ворожість, і він ще нижче опустив голову.

— Будемо знайомитися, — сказав Коваль, сідаючи на стілець обіч торцевого столика так, щоб не відгороджуватися від підслідственого. — Підполковник Коваль.

— Чого знайомитися, — пробурчав хлопець. — З протоколами допитів ви уже, певно, познайомилися… А більше додати нічого не маю…

— Не треба відразу ставати в позу, — м'яко зауважив Коваль, не зводячи пильного погляду з хлопця, який колупав головку оббивного гвіздка. — Ви занадто швидко завчили цю фразу з протоколу допиту. Може, все ж таки ви щось хотіли б додати. — А сам подумав з гіркотою: як швидко можна привчити людину до готових формул.

— Я звик говорити «товаришу підполковник», а не «громадянине».

— Коли демобілізувалися?

— Минулої осені.

— З яких військ?

— З ракетних.

— Стратегічної дії?