Таємниця забутої справи

— У мене одна дівчина, — знервовано буркнув той. — І ви це знаєте. Її звуть Леся. Я зустрівся з нею біля інституту того злощасного вечора близько одинадцятої.

Коваль стиснув зуби і сумно закивав. Він уже зрозумів, що цей настовбурчений хлопець не пустить ні його, ні будь-кого іншого у своє життя, не розкриє душі. Проте зробив іще одну спробу:

— Пригадайте принаймні, по яких вулицях ви ходили.

— Не пам'ятаю.

— Ну як же… Йшли, йшли… певно, зупинялися, оглядалися, перед тим як рушати далі. Що привернуло вашу увагу?.. Це допоможе відтворити у пам'яті весь шлях…

— Здається, по бульвару Шевченка йшов, потім Володимирська, Хрещатик…

— Далі

— А далі не пригадую.

— І через кілька годин зустріч з Лесею… Такий провал пам'яті, — співчутливо сказав Коваль. — А те, що ви зустрілися біля інституту саме з Лесею, це правда? Чи, може, то не Леся була? — підполковник зупинився коло столу і потягся до шухляди з таким виглядом, ніби там лежали якісь важливі документи. — Га?

Коваль помітив, що у Василя напружилася і почервоніла шия, що хлопець наче дужче втяг голову в плечі. Все, зв'язане з Лесею, і саме ім'я дівчини викликає в нього хвилювання.

Узявши нову цигарку, підполковник сказав:

— Можете її зараз побачити. Підійдіть до вікна. Глибоке м'яке крісло буквально засмоктало Василя. Борсаючись, він ледве вихопився з нього.

Коваль напівприкрив спиною вікно.

— Не наближайтесь… Вона й так стоїть тут, немов вартова, цілими днями.

— Я не можу гукнути їй? — горло Василя здушила спазма, і він ледве виговорив ці слова.

— Ні, ні! — Коваль повністю закрив своєю широкою спиною вікно. — Скажіть, що вас знервувало, коли ви прийшли до Лесі на побачення? Вона це помітила. Ви були блідий і дуже збуджений. Тільки правду, Василю…

Гущак втупився у підполковника невидющим поглядом.

— Я вас питаю…

— Це їй здалося, — нарешті вимовив хлопець і відійшов од вікна.

— А якщо правду?

— Я нічого більше не пам'ятаю. Я втомився.

Він не помітив, коли підполковник викликав конвоїра, і раптом побачив, що міліціонер уже стоїть на дверях, чекаючи команди…

— Це їй здалося, — глухо повторив Василь. — Я був абсолютно спокійний.

І, не обертаючись, він попрямував з кабінету.

5

Постать Лесі Скорик біля Управління внутрішніх справ підполковник упізнавав здалеку. Вона ніколи не зверталася до Коваля, коли той підходив до ґанку, тільки зводила на нього сумний погляд, ніби з'являлася біля управління тільки для того, щоб подивитися, як іде на роботу підполковник міліції.

Цього ранку, знову помітивши дівчину, Коваль розгнівався. Тривожний погляд Лесі був сповнений докору. Йому і всій справі, якій він служив. Розумів: вимагає істини. Але такої, як їй уявляється. Милосердя, що називалося б Справедливістю. Іншої вона не визнає. Але він нічого не міг їй сказати, крім того, що вона вже сама знала…

Коваль зупинився перед сходами, затримав на дівчині погляд. Леся, спалахнувши рум'янцем, підійшла, поздоровкалася. Він мовчки кивнув на парадні двері, куди один за одним заходили офіцери.

У кабінеті посадив дівчину у шкіряне крісло для відвідувачів, в якому вона відразу потонула, і сів поруч на стілець. Леся прикрила сумочкою коліна, не зводила з підполковника напруженого погляду; з очей її могли зараз і бризнути сльози, і сипонути іскри радості. Все залежало від того, що скаже Коваль.

Але він сам спитав:

— Ну, давайте… Що ви хотіли мені повідомити?

«Що вона хоче повідомити! — аж запручалася у кріслі від протесту. — Це він, людина, яка вирішує їхню з Василем долю, мусить говорити!»

— Чого ж ходите сюди? Вистоюєте цілими днями під стінами управління. Це нічого не дасть. І де берете стільки часу?!

— Канікули…

— Так, — згадавши доньку, промимрив Коваль. На мить перелетів думкою у піонерський табір, де Наталка працювала піонервожатою. Зелений паркан, червоні полотнища гасел і прапорів, білі стежки, шум вітру у лісі і бліки сонця на мідних високих корабельних соснах. А на тому тлі — скуйовджена сонячним вітром, коротка хлоп'яча зачіска Наталки і теплі очі. Як він за нею скучив!.. — Так, — повторив підполковник, відірвавшись від сторонніх думок. — Канікули — це добре. Але не треба (хотілося сказати «дочко») марнувати час біля під'їзду міліції. Поїдьте собі десь, поки все з'ясується. Або попрацюйте у студентському загоні чи піонертаборі…

Очі Лесі почали наповнюватися слізьми. «Як можна таке радити!»

Коваль і сам розумів, що це той випадок, коли логіка нічого не варта, коли почуття змінюють і обриси речей, і кольори, і світ стає урочистим, як етюди Шопена, або чорним, як грозова ніч. Він шанував у людині такі почуття, хоч і розумів, що вони не завжди ведуть до щастя… На мить уявив на місці Лесі свою Наталку і розсердився на себе: ідіотська розхристаність думки!

— У вас є батьки?

— Ет! — махнула рукою, їй зараз не до них. I Коваль проти волі ревниво подумав, що батьки завжди на другому плані і в радості, і в горі. — Але ж він не винний! — вперто сказала Леся. — Він не міг такого зробити!

— Хто «він» і що «не міг зробити»? — за професійною звичкою уточнив підполковник.

— Василь!

— Це зараз встановлює слідство, — ухилився від відповіді.