Таємниця забутої справи

— І ви не спитали, чого він такий… скажімо, неуважливий?

— Питала, але він нічого не відповів.

— От бачите, Лесю, не все тут просто, як здається. Значить, щось скоїлося того вечора, щось незвичайне, можливо, непоправне, про що він не хотів з вами поділитися. Адже не буде людина так переживати тільки тому, що довго чекала побачення з коханою.

— Ні, ні! Він не міг те зробити, що ви думаєте!.. — Дівчина затулила обличчя руками. — Я не вірю вам! — Вона підхопилася з крісла… — Ви хочете його засудити!

— Не робіть таких висновків, — заспокоїв Лесю підполковник. — Я зараз просто дещо уточнюю. Для мене, наприклад, важливо, що ви взагалі зустрілися того вечора. Адже алібі об одинадцятій йому не потрібне було, міг і не прийти на побачення після…

— Не говоріть цього слова! — перебила Леся. — Не говоріть, будь ласка! Я знайду людей, які його бачили…

Коваль узяв дівчину за руку і посадив біля себе.

— Мабуть, голку в сіні знайти легше. По-перше, вона є у тій копиці, де шукають, по-друге, від неї не вимагають, щоб вона когось бачила і свідчила… Ми давно шукаємо, — додав після паузи. — Але поки що безуспішно.

Леся зло подивилася на підполковника. Невже він хоче забрати у неї останню надію? Сльози на очах враз висохли.

— Ось так, — закінчив Коваль і співчутливо поглянув на дівчину. — Все ж таки раджу вам поїхати десь відпочити. Канікули не повторюються… А ми тим часом усе знайдемо і з'ясуємо. — Він підвівся.

— До побачення! — сухо сказала Леся.

Коваль зняв трубку телефону і подзвонив вартовому біля входу в будинок, що громадянка Скорик йде від нього.

— І не стійте більше під сходами. Якщо треба побачитися зі мною, подзвоніть внутрішнім телефоном, біля вартового, і вас пропустять.

Він провів дівчину до дверей.

6

Коваль зайшов до слідчого, коли той закінчував розмову з матір'ю Василя Гущака.

Перед Суботою сиділа середнього віку худорлява жінка, одягнена, незважаючи на літній день, у темну, із закритим комірцем, сукню. На очах її, підведених смугами синців, блищали сльози.

Певно, Валентин Субота не дуже вірив її словам, бо тієї хвилини, коли підполковник відчинив двері, вона у розпачі притискала руки до запалих грудей.

— … Присягаюся!.. — долетіло до Коваля.

— І ви завжди викидаєте папірці, які знаходите у кишенях сина? — з іронією спитав слідчий, кинувши короткий погляд на підполковника.

— Я подумала, що то використаний квиток і, звичайно, непотрібний… — не забираючи рук від грудей, пояснювала жінка.

— І завжди рвете використані квитки на отакі дрібнюсінькі клаптики… що наші криміналісти ледве склали докупи, — вже неприховано глузливо продовжував Субота.

Ковалю не сподобалося, як розмовляє той з матір'ю Василя. Він мовчки сів на стілець у кутку кімнати. Жінка, яка на мить повернула голову, певно, відразу й забула про нього. Усе для неї, як у фокусі, зібралося зараз у молодому, стрункому слідчому, не набагато старшому за її Василя, але в руках якого була їхня доля, життя і смерть і який видавався їй всемогутнім і грізним.

— Механічно якось…

— На такі дрібні клаптики?

Вона промовчала.

— Ви тривожитеся за долю сина… — промовив Субота — Звичайно, ви мати. — І в голосі слідчого при цих словах забриніла така щира повага не тільки до самого поняття «мати», а, певно, й до цієї зляканої, стривоженої жінки, що нагадувала підстреленого птаха, що Коваль простив Суботі іронію, якою він щойно обстрілював Гущакову. — Але не думайте, — говорив далі слідчий, — що, намагаючись приховати істину, ви допомагаєте сину… Ви шкодите йому! — Субота зробив багатозначну паузу. — Тільки істина встановить, що він непричетний до вбивства, як ви говорите… Отже, це правда, що ви самі порвали квиток?

Жінка знову притисла руки до грудей і закивала.

— А чого вам так захотілося знищити й цей квиток, чого ви злякалися?

Вона заплакала…

Зрештою, крізь сльози в неї вирвалося: якесь незбагненне почуття страху охопило її, і вона почала нишпорити по кишенях синового костюма.

— Того костюма, в якому син їздив у Лісову із дідом Андрієм Гущаком?

Вона кивнула. Це було щиросердно, і Субота, як і підполковник, розумів це. Він спитав, уточнюючи:

— У вас з'явився страх за сина?

Вона витерла уже вологим носовичком очі. Звичайно, за сина, а за кого ж?

Субота швидко писав протокол.

— Ви боялись, що він міг щось зробити дідові?

— Ні, ні! — жінка рішуче заперечила.

— Даруйте, я не точно висловився. Ви, певно, боялися, що на нього можуть подумати, ніби це зробив він.

Жінка підтвердила.

— А чого саме на нього могли подумати?

У Гущакової вистачило підсвідомої обережності не відповісти на це питання.

— Добре, — не наполягав слідчий. — Значить, так ї запишемо: квиток подерли на клапті ви, бо побоювались, що коли знайдуть, то підозра у вбивстві впаде на вашого сина Василя. Так?.. А чого саме він мав потрапити під підозріння, на це запитання відповісти відмовилися.

Жінка відчула, як якісь невидимі нитки починають обплутувати її, і вона не може розірвати їх.