Таємниця забутої справи

Наблизилася до будинку, де жив Микола. Колись Василь показував квартиру свого товариша, вікно його кімнати на другому поверсі.

Тепер всі вікна були відчинені, і вона, не соромлячись, закричала: «Миколо-о-о!»

Ніхто не відповів.

Закричала вдруге, дужче. У вікно виглянула літня жінка, підозріло подивилася на Лесю, — ох, ці теперішні дівчата — ні стида, ні сорому! — і буркнула:

— Немає вдома!

— А де він, коли прийде? — нетерпляче питала.

— Не знаю, не казав…

Леся сіла на лавочку на бульварі, навпроти будинку. Їй добре видно квартиру Миколи, і цю лавочку з вікна теж помітно.

Терпляче чекала.

Червоне коло потонуло за дальніми дахами. Але ще було світло від вогнища, яке запалахкотіло на заході, — від тих рожевих та рожевуватих хмарок, що тяглися уздовж неба, квапливо змінюючи свій колір і обриси, танучи і темнішаючи.

Щоб не проґавити Миколу в сутінках, які насувалися, вона підійшла до під'їзду, ходила проз його вікна, оглядала перехожих. На диво, тепер не відчувала втоми, і, хоч ноги гули, надія надала їй таких сил, наче освіжила літнім дощем. Усе згадувався незнайомий хлопець біля юридичної консультації, його доброзичлива усмішка. «За три тисячі років дещо змінилося». Дещо?! Вперше за цей виснажливий день відчула на своєму обличчі задоволену усмішку. За одних тільки останніх п'ятдесят!.. Дещо?! Славний хлопець! Вона знову посміхнулася — як він іще сказав: «Тепер правда сильніша від доказів». Але в неї і докази будуть! Ось прийде Микола…

І враз вона знову посмутніла, згадавши про Василя, уявила, як він сидить у підвалі, за ґратами, і як стискається його серце… Він такий чутливий, так болісно сприймає усяку неправду…

Хоч як виглядала, а, задумавшись, таки проґавила Миколу. І зрозуміла це тоді, коли побачила, як спалахнуло світло у його крайньому вікні. Вона гукнула кілька разів, поки докликалася, — і він, вибігши на вулицю і впізнавши Лесю, так зрадів, що це почуття передалося й дівчині.

— Миколцю! — кинулася до нього. — Ти знаєш, що Василя посадили у в'язницю? Підозрюють, нібито вбив діда. — Вона заговорила скоромовкою, що все буде гаразд, що тепер не так, як три тисячі років тому, усе змінилося і правда вища від доказів.

Звичайно, Василя відпустять. Дурні ті міліціонери! Вони і без доказів пересвідчаться, що то не Василь зробив, але як йому сидіти із злочинцями! Треба, щоб він, Микола, посвідчив, що Василь того вечора був із ним, а потім пішов на побачення до неї. Це ж тут поруч… Спочатку забула, що Василь мав зустрітися з ним, із своїм другом Миколою. — ну пам'ятаєш, це було десятого липня — провів діда на поїзд, а потім до нього… Діда знайшли аж у Лісовій, під електричкою, а Василь був з ним, з Миколою, він же його найкращий друг і збирався того дня до нього, аякже!.. Він піде в міліцію, посвідчить, і Василя випустять… А вона, дурна, цілий день ходила по місту, переживала і зовсім забула…

Говорила швидко, збуджено, не випускаючи Миколииої руки, мовби боялася, що він втече, не дослухає. Потім повела його вгору до Володимирської вулиці, звідки тролейбус йшов до Управління внутрішніх справ. Не знала, що у вечірній час в управлінні тільки черговий, що це не так просто робиться, як їй здається… Знала тільки одне: у неї є доказ… Доказ і правда. Все необхідне, щоб Василя звільнили. Очі вже бачили, як виходить він поблідлий, схудлий, як ідуть вони удвох кудись далеко вулицями. Вдвох. Зовсім забула про третього, який теж визволяє друга…

Нараз Микола зупинив її.

— Куди ти, Лесю?

— До міліції… — здивована нетямучістю хлопця, сказала. — Посвідчиш, що того вечора, у понеділок, він був з тобою.

— Він не був зі мною, — відповів Микола тихо, немов винувато.

— Як не був?! — вимовила здушеним голосом. — Що ти кажеш?! — Наблизилася до хлопця, притисла до його губів долоню. Вона ж знає, що був!

— Він не був того вечора в мене, — легенько випручався Микола.

— Ти розумієш, що кажеш?!

— Тобі потрібна правда? Чи брехня?

Світ обернувся навколо Лесі. Ні, їй не Темно стало в очах, е просто мерехтливо, немов побігла нескінченною алеєю, і все вливалося перед очима в одну довгу пістряву смугу, від якої на рівній відстані обабіч стояли «правда» і «брехня».

— Ти розумієш… ні, скажи, ти розумієш, що говориш!..

— Але я кажу правду.

Вона схопила кого знову за руку і потягла у сквер, до лав, від людей, що минали їх на тротуарі, мовби боялася, що хтось сторонній почує його слова.

Сиділи мовчки. У невиразному згаслому небі гойдалися чорні списи тополиних верхівок, спалахнули вздовж бульвару бліді вуличні ліхтарі. А Леся все ще бігла нескінченною алеєю, де все зливалося перед очима.

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує… Мені пояснили в консультації…

Знов помовчали.

— Це ж неправда. Він не міг убити, але юрист сказав: інший раз докази бувають сильніші від правди.

Ні, вона не припускає нічого страшного. Адже Василь не винен…

Але де ж він гуляв того вечора? Микола так щиро говорить, так співчутливо тримає її за руку, заспокоює. Адже і він хвилюється за Василя, він йому друг. Друг? А може, недруг, потайний ворог, і тепер нізащо не скаже правди.