Таємниця забутої справи

— Миколцю, ти знаєш, що йому загрожує? — повторила стиха.

Микола погладив її руку. Вона добігла до кінця мерехтливої алеї і остовпіла. Сказала роздільно, чужим голосом:

— Я все для тебе зроблю! Все життя вдячна буду!..

Микола стиснув їй пальці.

— Я не можу, Лесю… Його не було…

Василя засудять… А вона житиме… І це називається — «жити»?!

Який він жалюгідний і гидкий, цей Микола! Вона висмикнула руку, підхопилася.

— Я ненавиджу тебе! Так, ненавиджу!..

Він теж підхопився з лавочки.

— Але ж зрозумій, Лесю! Лесю!..

Вона пішла від нього, і тоді він теж рушив через дорогу, додому, мерзлякувато знизуючи плечима.

Леся далеко не відійшла. Зробила ще кілька кроків, потім знов опустилася безсило на іншу лавочку бульвару і замружилася від жаху, який полонив її. І знову почався той мерехтливий біг. Тільки тепер вона не бігла алеєю, а нескінченна алея гострим списом струменіла через неї, проходила крізь серце, не даючи ні ворухнутися, ні дихнути, від чого стиснуті обезкровлені пальці затерпли.

Вона опустила голову на долоні і передихнула. Вся її цілоденна утома, усе хвилювання враз далися взнаки: серце застугоніло у кожному куточку її тіла — у горлі, голові, кінчиках пальців, засіпало вії. Офелія?! Яка з неї Офелія!

Минав час. Стало зовсім темно. Вікна Миколині світилися серед ночі занадто яскраво, образливо яскраво. Вона стояла навпроти них і бачила, як він вечеряв. Нахилилася, знайшла біля ринви шматок цеглини і пошпурила у вікно — спокійно вечеряти?!

Брязкіт розбитого скла, що посипалось на асфальт, отямив її. Оглянулася. Тихо і пустельно було на нічній вулиці, тільки брязкіт скла стояв у вухах і не стихав.

Раптом побачила, як хтось наближається до неї.

Міліціонер!

Не боялася, не тікала. Стояла освітлена тим злим розбитим світлом з вікна, за яким можуть спокійно вечеряти.

— Хто це б'є шибки? — спитав міліціонер. — Тут іще хтось був?

Леся мовчала. На тремтячих пальцях ще тримався цегляний порох, і дівчина мимовільним жестом струшувала його. Міліціонер пильно глянув на неї. Нараз прочинилося вікно, і останні скалки весело дзенькнули об тротуар.

— Лесю, заходь же… Чого ти злякалася?.. — Микола добре бачив постать міліціонера, що стояв біля дівчини, обізвався уже до нього: — От хулігани! Якісь хлопчаки, певно… Заходь, Лесю, я чекаю тебе…

Вона, крутнувшись, побігла, мов за нею гналися, побігла вгору, заплющивши від пекучих сліз очі, — далі, аби тільки далі від усього цього, куди — все одно!..

Міліціонер знизав плечима і теж пішов.

— Скло зберіть! — буркнув сердито на прощання.

8

Нарешті Дмитро Іванович Коваль зміг побути день на господарстві, покопатися у садку, походити босоніж у старенькій вицвілій піжамі, пошитій покійною дружиною і вже латаній Наталкою на ліктях, але такій легкій і звичній, немов власна шкіра. Донька купила йому нову, яку не хотів одягати, жартуючи, що кримська смугаста піжама нагадує табірний костюм і носити її можна хіба що в санаторії, де людина теж певною мірою позбавлена свободи.

Увесь минулий тиждень збирався на риболовлю, та так і не зібрався, заспокоюючи себе думкою, що в липні кльов поганий до кінця місяця. Садок пожирала гусінь, трояндові кущі були занехаяні, хіба що поливалися вряди-годи, гладіолуси — улюблені квіти дружини, які Коваль вирощував як пам'ять про неї, — вже викинули цвіт і теж вимагали догляду… Та й давно не відчував навколо себе тиші й тієї самоти серед тінявих дерев та кущів, коли думкам стає просторо. Тут, у садку, йому завжди легше думалося, особливо коли руки були зайняті якоюсь нескладною роботою, не раз саме тут осявали його несподівані вирішення і розгадки…

Роботи було багато, і Коваль повністю поринув у неї. Тому ледве почув, коли йому загукали з вулиці.

І тільки упізнавши голос Валентина Суботи, згадав, що якось запрошував його в гості. Але хіба йшлося про цю неділю?! Особливо після вчорашньої різкої бесіди!

Коваль і радий, і не радий був несподіваному гостеві. Шкодуючи, що доведеться залишити садок, окинув себе поглядом: обсипана сухими гілочками і шматочками кори піжама, — обтрусився й потупав до хвіртки.

Побачивши босого підполковника, Субота почав просити вибачення, але потім все ж зайшов на подвір'я і сказав, що теж знудьгував за природою у своїй кімнатці.

Сказав так, що Ковалю стало його жаль.

Побачивши брезент, розстелений під яблунею, на який підполковник струшував гусінь, Субота скинув піджак і почав собі роззуватися.

— Валентине Миколайовичу! — спробував зупинити його Коваль.

— Якщо знайдете для мене старенькі штанці… та й капці не завадило б. — Скинув черевики і з дитячою радістю на обличчі став на моріг стежки.

З того, як обережно і водночас захоплено ступав Субота білими ногами по траві, наче боячись прим'яти її, Коваль зрозумів, що слідчий і справді рідко буває на природі.

— Я, власне, і прийшов, щоб подивитися садок, — запевнив він.

І хоч Коваль не повірив, — мабуть, у молодого слідчого з'явилася якась трудність і він не схотів чекати до понеділка, — але пробачив цю неправду — так щиро і простодушно зрадів гість і траві, і садку, і всій домашній обстановці.