Таємниця забутої справи

Субота кинув переможний і водночас запитливий погляд на підполковника. Спочатку поява Коваля не викликала в нього ентузіазму — чомусь розгублювався при ньому, а це заважало внутрішній зосередженості, такій потрібній слідчому під час допиту, — та зараз був радий продемонструвати своє уміння.

Проте Коваль сидів нахмурений. На його думку, це був не тріумф слідчого, а заборонений удар, який той наніс недосвідченій жінці.

Щоправда, сьогодні усе дратувало Коваля і не подобалося йому. Навіть кімната офіцерів карного розшуку, в якій розмістився із своїми папками Субота і яка вражала казенністю.

Підполковник вважав, що приміщення міліції, особливо кабінети офіцерів розшуку і слідчих, де часом вирішуються питання життя і смерті людини, повинні мати строгий і водночас урочистий, ошатний вигляд. Тут розкриваються душі і приходить цариця Істина… Він був упертий у цих поглядах, сварився із господарниками, але начальство грошей на кабінети не асигнувало, а дехто з колег і відверто кепкував з цього.

— Дозвольте мені, Валентине Миколайовичу, — звернувся підполковник до Суботи, відірвавши знудьгований погляд від сірих стін.

У слідчого ще не розвіялося почуття задоволення собою, він милостиво кивнув підполковнику.

— Скажіть, — звернувся той до жінки. — Ваш син і дід, що раптом з'явився у вашій сім'ї, жили дружно?

— Вони як слід ще й не познайомилися, коли ж було їм сваритися…

— А що ви можете розповісти нам про Андрія Гущака? Вона знизала плечима. Потім огляділася, не знаючи, кому

відповідати, хто старший тут, хто краще зрозуміє її.

— Певно, вам більше про нього відомо.

— Дещо, звичайно, відомо, — підтвердив Коваль. — Відомо, наприклад, що ви неприязно зустріли родича, — сказав далі, викликаючи жінку на відвертість

— Який родич! — обурилася вона. — Я навіть не знала про його існування. Михайло, чоловік мій, говорив, що батько його, Андрій Гущак, у двадцятих роках покинув сім'ю і десь пропав. Думали, загинув. Тоді неспокійно було на Україні. Та й хто він нам? Чужа людина, звалився, як сніг на голову. Радіти не було з чого.

— Могли не приймати…

— І не прийняла б нізащо. Так от Василь… Батька не знав. А тут раптом — дід. Наполіг, щоб дала притулок.

— Гущак і свою хату міг побудувати.

— Ми його гроші не рахували. Нам вони не потрібні. Що там у нього є, нехай держава забере…

Субота, вирішивши, що Коваль питає не те, що треба, відводить розмову у небажаний бік, незадоволено глянув на нього і демонстративно закашлявся.

Проте підполковник ніби не зрозумів його.

— Чоловік розповідав що-небудь про свого батька?

— Не дуже пам'ятав. Малим втратив. Казав, якісь темні справи у нього були… Через те десь його і вбито…

— А він, значить, утік за кордон, живий.

— Утік, — погодилася жінка. — І не знаю, чого повернувся…

Жінка розговорилася і, здавалося, трохи забула за свої страхи.

— Кажете, «темні справи» були? — підтримував розмову Коваль. — Пригадайте, може, щось більше розповідав ваш чоловік…

Вона похитала головою.

— Чула, що бандит. А «де», «як», «чому» — того не знаю.

— Від чоловіка чули?

— Від кого ж іще!..

— Валентине Миколайовичу, може, запишемо у протокол?

Субота посовав папером по гладенькій поверхні столу, мовби влаштовуючись зручніше, узяв ручку, але не писав.

— Родичі у вашого чоловіка десь є?

Вона знову похитала головою.

— Не знаю, може, і є. Я з ними зв'язків не маю. Ми з Василем тільки удвох на світі…

— І старий не розпитував, не шукав?

— Ні…

— А якихось знайомих?

Жінка і цього не знала. Коваль відкинувся на спинку стільця, знову передаючи естафету бесіди слідчому. Більше, здавалося, нічого не хотів дізнатися від цієї жінки…

І коли вона почала просити Суботу випустити сина, який і комашку не придушить, підвівся і вийшов з кімнати.

7

Леся ледве переставляла ноги, але не йшла додому, — міряла вулиці. Вже було за полудень, і літнє сонце розжарило будинки, асфальт — все дихало спекою. Не помічала цих змін, як уже не помічала й людей, що йшли назустріч.

Чого вона шукала? Вчорашній день?.. Справді, минулий день. Тільки не вчорашній, а той, коли Василь, купивши квиток на електричку, не поїхав у Лісову, а повернувся в місто… Він блукав до пізнього вечора, чекав її біля інституту. І вони зустрілися. Зустрілися, не передчуваючи, що скоро на них упаде отака біда…

Де ходили його ноги? Кого бачили його очі? Де він зупинявся, на що задивлявся? О, якби погляд залишав сліді Але навіть від ніг слідів на тротуарах не було, і Леся, вдесяте повторюючи уявний шлях Василя від вокзалу до інституту і далі по бульвару, зазирала людям в очі — може, зустріне знайомого, такого, що бачив того вечора її Василя…

Вона забула, що й підполковник Коваль не вірив в успіх такої затії, згадувала тільки його слова: «Якби знайшлася людина, що бачила його в той час…» — і сердилася на підполковника, мовби вона блукає не своєю волею, а за його наказом.