Таємниця забутої справи

— Випустіть його! — в очах Лесі наївне благання. — Я можу поручитися. Адже він не винний! І ви самі знаєте… — Від хвилювання у неї судомило горло, і закінчила вона гірко, пошепки: — Нащо ж замкнули його?!

— Витріть очі, — сказав Коваль, наливаючи води у склянку. — І не хвилюйтеся. — Він і сам вважав, що Субота погарячкував, добиваючись санкції на арешт запідозреного хлопця. — Я теж сподіваюсь, що він буде дома.

На подив підполковника, Леся тільки сумно похитала головою:

— У вас немає більше кого засудити.

«Ну й ну! — подумалося Ковалю. — От тобі й роз'яснювальна робота серед населення! Скільки збирають людей лекції працівників міліції, прокуратури, суду, а, зіткнувшись з практикою, отаке дівча починає вірити, що міліція «як не знайде злочинця, то вигадає його». До того ж для неї все в одній купі — і міліція, і прокуратура, і суд. Одна помилка, один необережний крок, і в людини на все життя створюються неправильні уявлення, які, немов епідемічна хвороба, передаються іншим. І тоді вже годі зарадити найкращою лекцією…»

Вирішив не розтлумачувати нічого. Враження буде сильніше, коли саме життя спростує її. Удав, ніби не звернув уваги на слова дівчини.

— Того вечора Василь вам не розповідав про цю трагічну історію?

— Як же він міг розповідати, коли сам нічого ще не знав! На вокзалі дід живий був, — пронизливо глянула на підполковника.

— А на другий день?

— Ми більше не бачилися.

— Шкода Як думаєте, де він блукав того вечора? Перед тим як зустрівся з вами.

Леся знизала плечима.

— А з ким він товаришує, крім вас?

— Не знаю Ми з Василем недавно дружимо, з весни.

— Значить, кілька місяців?

— Так.

— Ви цілий вечір були тоді в інституті на зборах?

— Так.

— Це зібралися студенти, які нікуди не виїхали на літо?

Леся підвела на підполковника насторожений погляд, глянула на кольорові колодочки орденів, на значки. До чого він веде? Адже все, що знала, розповіла, коли вперше її викликали сюди.

— Повторимо задачу, — знову заговорив Коваль. — Василь Гущак о вісімнадцятій годині поїхав із своїм дідом на приміський вокзал. Пізніше цього діда — Андрія Гущака — знайшли на Лісовій зарізаного електричкою. За словами Василя, дід поїхав у Лісову сам, а він повернувся у місто, де зустрівся з вами, біля інституту, о двадцять третій годині. Так? Саме в цей час закінчилися збори, на яких ви були і з яких не виходили. Він уже чекав на вас?

— Сказав, що чекає давно. Навіть сердився.

— Хвилин десять. Чи довше?

— Скільки — не говорив. Але, видно, довго, бо дуже знервувався.

Коваль посміхнувся:

— У закоханих хвилини чекання дуже довгі. Особливо, коли давно не бачилися.

Леся нахилила свою пишну голову, закручену житньою косою і перев'язану широкою брунатною тасьмою.

— Ми і вдень бачилися, — сказала вона. — Зранку були на пляжі.

— Гм… Раніше ви про це не згадували.

— Хіба важливо?

— До котрої години були разом?

— До обіду. Десь о третій він поїхав додому, і зустрілися вже ввечері… Це дуже важливо?

— На жаль, не дуже, — відмахнувся Коваль, підвівся з стільця і почав ходити від вікна до столу. — Нам потрібні, головне, оті години, з вісімнадцятої до двадцять третьої. Черговий електропоїзд прибув з Лісової до міста о двадцять другій тридцять сім хвилин. До вашого інституту від вокзалу дві зупинки тролейбуса. Можна і пішки встигнути… Вірно?

Лесі не було що сказати, почуття приреченості охопило її, і очі знову наповнилися слізьми.

— Поїзди того вечора ходили точно за розкладом, жодного не відмінили, — жорстко говорив далі Коваль. — Що можете на це сказати?

Вона й справді не могла чогось заперечити.

— Його бачили з дідом на приміському вокзалі. Проте ніхто не бачив, що він залишився на вокзалі і повернувся в місто. Ми не знайшли таких людей. Ви читали оголошення біля вокзалу?

Леся кивнула.

— Василь каже, що, випроводивши діда у Лісову, він блукав містом. У нього немає алібі, тобто доказів неприсутності у Лісовій, на місці трагічної події, в той час, коли вона сталася, а в слідства є деякі докази його вини. Хоч і не прямі. Розумієте? Інша річ, якби знайшлася людина, яка бачила в цей час його в місті. Але він сам говорить, що нікого із знайомих не зустрів. Хоч це дуже дивно…

— Повірте, — почала Леся, благально склавши руки. — Я добре знаю Василя…

Коваль зітхнув і почав тихенько постукувати олівцем по краю стола.

— Удень на пляжі він не говорив, що збирається їхати у Лісову?

— Ні.

— Поведінка його була звичайною? Може, ви щось помітили?

— Нічого такого.

— Минулого разу ви сказали, що увечері він прийшов на побачення не просто сердитий, а знервований. Чи не точніше було б сказати «сам не свій»?

— Можливо. Не знаю.

— Прошу вас, — м'яко зауважив Коваль, — говорити мені тільки правду. Будьте зі мною відверті. Це потрібно для того, щоб зняти з вашого Василя підозру. Сам він не хоче цього робити і всіляко уникає розмови про ті сумнівні години в місті.

— Так, він був дуже збуджений, говорив невлад, замислювався і не слухав, що я кажу. Ми мало не посварилися того вечора…

— І гуляли недовго?

— Ні. О дванадцятій я маю бути вдома. Він провів мене додому — і все.