Таємниця забутої справи

Була вона і на вокзалі, стояла на платформі, з якої відходять поїзди на Лісову, мовби виглядала той вагон, під колесами якого загинув Василів дід. Чекала так, наче вагон міг щось розповісти і засвідчити невинність коханого. Але жодного вагона з червоними від крові колесами, жодної людини, яка звернула б на неї увагу і спитала, чого вона так придивляється до поїздів!..

Усі поспішали заклопотані, чужі, байдужі. Яка образлива байдужість людей! Леся раніше не замислювалася над цим. Люди здавалися їй завжди чуйними, уважними, такими, як треба, — одне слово, людьми. А тепер вони наче якісь інші…

Зрештою втомилась і востаннє почвалала з вокзалу вгору до інституту. Минула знайомий сірий корпус свого факультету, над яким зараз звисала обляпана крейдою люлька з двома мулярами… І інститут їй здався не таким, як завжди, а чужим і байдужим.

Вона пройшла повз нього і рушила далі в місто, світ за очі…

Схаменулася на просторому подвір'ї, де її оточили білі постаті — воїн з гвинтівкою, дівчина з серпом… Не відразу втямила, що то не живі люди, а гіпсові. Невже вона у царстві мертвих, і це пам'ятники?.. А он і живі — дивляться на неї, наближаються…

Зрозуміла, потрапила до скульпторів. В інший час, може, й зацікавилася б. А зараз? Як їй байдуже до всього!

Чоловік у довгому, до кісточок, сірому халаті, з молоточком у руці оглянув її з усіх боків.

— До нас прийшла Офелія, — сказав. — Попозуєте нам, Офеліє?

Вона втомлено подивилася на художника, не втямивши, що йому треба.

— Дівчино, складіть руки отак на грудях і попозуйте нам, ми заплатимо, — сказав хтось із людей, одягнених у запорошені білою пилюкою халати.

Здалося, що вони глузують з її горя. Стояла німа, схиливши голову, опустивши руки, і раптом почула голос сторожа, який стежив за нею від самої хвіртки. Він підійшов, постукуючи по камінцях палицею, і кинув тому, хто намагався взяти її за руку:

— У неї ж, мабуть, горе. Облиште її. — І до неї: — Що тобі, дівчино? Кого шукаєш?

Вона підвела погляд, повернулася і тихо вийшла на вулицю, залишивши на подвір'ї здивованих майстрів.

Опинившись незабаром біля їдальні, відчула голод. Від ранку ж нічого не їла. Зайшла. Жодного вільного місця.

Вона проковтнула слину і стала у куток, щоб не заважати, дожидалася, поки звільниться місце за котримсь столиком. Стояла серед гамору, дихала задушним смачним запахом кухні, безпорадна, бліда. Вже зібралася піти, коли побачила біля себе офіціантку. Та мовчки взяла за руку, підвела до столика у кутку, де ставила посуд, спитала, що їстиме.

— Що-небудь…

— Першу, другу страву?

— Пити хочеться.

— Пляшечку ситра і котлети? Або каву? Ви нездужаєте?..

— Спасибі.

Не відчуваючи смаку, поїла і знову вийшла на вулицю. Постояла, не знаючи куди йти, коли в очі впала вивіска: «Юридична консультація». А й справді! Як же вона досі не здогадалася! Де й взялися сили — не пішла, а побігла через дорогу.

Але… Адвокат сказав їй те саме, що й у міліції. Розуміючи стан дівчини, провів її через коридор до дверей.

— Я вам вірю. Але справа не в мені, — продовжував юрисконсульт розмову, повторюючи те, що вже казав Лесі у своїй диктовій кабіні. — Докази, навіть коли вони неправдиві, бувають сильніші від правди. На жаль. Так було ще три тисячі років тому, а може, й раніше… Знайдіть свої докази. Правду теж треба доводити…

Вона механічно кивнула адвокатові і раптом здригнулась від несподіваної білозубої посмішки якогось юнака, що вийшов разом з нею.

— Еге ж. Так було три тисячі років тому, — втрутився він у розмову, почуту в коридорі. — Але за три тисячі років дещо змінилося, дівчино. Тепер правда сильніша від доказів. Тримайся! — І він підморгнув їй на прощання.

Ні, вона недаремно побувала у юридичній консультації. Щось цілий день їй муляло і ніяк не могло оформитися у закінчену думку, а зараз здалося, наче знайшла відповідь на своє тяжке запитання: «Що ж робити?! Як допомогти Василеві?»

Щоправда, їй у консультації нічого нового не сказали. «Шукайте доказів, шукайте людей, які можуть посвідчити алібі вашого Василя». Але сказали це якось інакше, іншими словами, а може, обстановка була іншою, і думки її попливли в новому річищі. В міліції вона боялася — боялася всього: і незнайомих кабінетів, і вартового на виході, і того, з ким говорила. Боялася не за себе, а за Василя: що вони можуть зробити з ним! А тут почувалася вільніше і спокійніше… І коли юрист повторював: «Докази… алібі…» — нова думка зринула в неї.

Може, ця думка кристалізувалася в ній від самого ранку, протягом усього часу, коли ходила по місту від інституту до вокзалу, від вокзалу до інституту по бульварах і майданах? Але тільки зараз зринула і чітко увібрала все у себе: «Микола!»

Мало не вигукнула. Звичайно, Микола! Як усе просто, а вона мучилася! Адже Василь говорив їй на пляжі, що загляне до свого товариша, який живе неподалік інституту.

Звичайно, Микола бачив його того нещасливого вечора!

Коли Леся вибігла на вершечок бульвару Шевченка, сонце повільно котилося вниз, і довгі тіні від тополь чіплялися за її плечі.