Тенета війни

Сіроманець утамував бажання розколоти йому череп, копнув стрільця по ребрах так, що затріщали, і гукнув нагору, змахнувши з лез краплі крові:

— Сподобалося?

— Так, мон амі!

Шевальє спустився з другого поверху в супроводі охоронців і вдоволеного Мармуляда, який радісно шкірився: мовляв, я ж казав!

— Вибачте за виставу, але я мав побачити вас у дії, — Шевальє кивнув Мармуляду. Той видав Гнатові дукача, весело підморгнув і пішов оглядати стрільця. — Сподіваюся, ця монета відшкодує моральні збитки, пане лицарю.

— Відшкодує, — кивнув характерник і сховав золото до кишені. Він прийшов сюди недарма. — Задоволений виставою?

— Дуже, — Шевальє заплескав у долоні. — Як там стрілець?

— Непритомний. Кілька ребер зламано, а так житиме, — сповістив Мармуляд.

— Не варто. З іншими двома так само.

Колишній січовик кивнув, дістав захалявного ножа і перерізав горлянку нещасному: той отямився хіба осягнути, що захлинається власною кров'ю.

— Ви дуже вправно розібралися з цими двома, а вони ж були визнаними спеціалістами ближнього бою, — продовжив Шевальє, наче нічого не сталося.

— Я таких спеціалістів без солі жеру, — відказав Гнат.

Йому не сподобалися холоднокровні вбивства Мармуляда, він намагався не дивився у бік трупів.

— Охоче вірю, пане лицарю! Отже, чутки не брешуть: кулі не завдають вам ран.

— Синець хіба лишиться, — махнув рукою характерник.

Шевальє посміхнувся.

— Ніколи досі не цікавився сіроманцями, а тепер розумію, що дарма, ще й як дарма... Шерше ля луп! Із задоволенням запрошую вас до співпраці, пане лицарю, — бандит уперше простягнув руку і характерник міцно потиснув її.

Мармуляд гикнув та добив велета з сокирою.

Ось так Гнат остаточно вляпався. Відтоді полізли чиряки відрази до себе. Він удавав, що не помічає їх, гнався за легким заробітком, ковтав гачок дедалі глибше, кілька разів програвав накопичений статок, марно сподіваючись примножити його та здійснити, нарешті, мрію... Якби не програші, уже давно мав би той хутір.

Характерник знав, що одного разу робота на бандита вилізе йому боком — колись це мало статися, як і невчасне повернення чоловіка Орисі, — от і вилізла. Оборудками Шевальє зацікавився Орден, і тепер над головою Гната завис Содомів меч.

— Чи як його там, — роздратовано мовив характерник. Горілка скінчилася, але він залишався мерзенно тверезим.

Гнат убивав багато, але з Павлом... Це було щось геть інше. Він уперше зробив це свідомо, щоби вберегтися від викриття. Не війна, не захист, навіть не дуель: просто прибрав свідка, рятуючи власну шкуру.

...Качур, великий сірий вовк із сумними очима, вирвався з урочища, помітив Гната, підбіг, людська постать розірвала хижу подобу. Не стираючи хутра й крові, Качур підійшов до тіла, перевірив серцебиття, кинув на мертвого розлючений погляд.

— Якого дідька? Я ж казав — схопити живим!

— Прибув би швидше — мав би живого, — Гнат намагався триматися зухвало, аби не виказати жаху від щойно скоєного.

— То це я винен? — заревів контррозвідник. — При ньому було четверо охоронців! Четверо зі сріблом! Я не міг вирватися раніше, лярва твоя мати!

— Не гарячкуй, — Гнат намагався придумати, як йому викрутитися. — Ось тека, яку він мав передати...

Качур висмикнув документи, але не заспокоївся.

— Якого дідька ти його зарубав?

— Він намагався втекти. А в мене з війни звичка рубати...

Контррозвідник зміряв його важким поглядом. Потім подивився на тіло.

— Намагався втекти. Від сіроманця. Пішки. Після падіння з коня, — кожна фраза звучала нестерпно безглуздо.

Невже його теж доведеться вбити? Ні, ні, ні! Гнат смикнув себе за вуса. Як він узагалі міг подумати про таке? Це було помилкою, жахливою помилкою... Нізащо не вбиватиме своїх!

— У нього від переляку жижки тряслися, — Гнат відчув, як від думок про вбивство брата слабшають руки. — Почув твоє виття і рвонув у відчаї. А моє тіло з війни пам'ятає, що як ворог тікає, треба його будь-що зупинити...

— А твоє тіло з війни не пам'ятає, що «язиків» треба брати живими? — Качур похитав головою. — От що я скажу, брате: ти нікчемне брехло. Ти знав цього покидька, а він знав тебе. І ти вбив його, аби це приховати.

Міркуй, Гнате. Аби вдало збрехати, треба сказати частину правди, чи як там радив Щезник...

— Так, я знав його, — Гнат кинув шаблю та провів долонею по обличчю. — Місяць тому він попросив за гроші супроводити його до кордону Ніжинського паланку, боявся переслідування. Мені було по дорозі, тому я погодився. Проте я не знав, на кого він працює!

— Тоді навіщо ж убив? — свердлив його важким поглядом контррозвідник.

— Він погрожував мені. Якщо не дам утекти, то вони знайдуть і виріжуть мою родину... Мене як засліпило. Вибач, брате.

Качур зітхнув. Зморшки на його чолі зникли. Повірив!

— Я докладно доповім про все осавулі.

— Розумію.

— Повертайся до свого патрулювання, брате. Не можу подякувати за допомогу, бо ти мені перепаскудив усю справу.

Гнат кивнув і пішов назад до Упиря. Віхолою кружляли питання: що Орден має на Шевальє? Чому полюють на його людей? Що трапиться далі?!