Тенета війни

Він сам собі скидався на божевільного, аж розсміявся. Жінка не звернула на це уваги. Сиділа, гойдала, співала.

— Це так зручно! Відповідати на будь-яке питання нездатністю збагнути відповідь того, хто питає. Додати цитату з потрібного Євангелія... Напхати нас складними обрядами, численними символами, мудрими історіями та нескінченними молитвами, спрямувати погляд на свічки та ікони, аби забути питання, з яким прийшов, аби заспокоїтися й увірувати, що все недарма. Але я переповнений цим! Переповнений смертями, переповнений поясненнями, що так і має бути, переповнений брехнею по самі вінця! З мене досить!

Він зірвався на лютий крик.

— Що в тебе на думці? Я бачив те, чого не пояснити жодним задумом! У жодної істоти не вистачило б жорстокості на такий задум! Поглянь на цю жінку! Ти бачиш її? Куди зникла твоя любов? Чи вона була взагалі? Чи ти створив собі розвагу, аби споглядати, як смішні дурники забирають життя одне в одного, віруючи в тебе? Де любов твоя, Господи? Де дива твої? Чому ти полишив нас? Чому полишив мене?

Він стояв посеред знищеного обстрілом села, задерши голову, та кричав у небо все, що мав на серці. Від самої кораблетрощі слова копичилися в ньому, нашаровувалися мерцями, невиправданою жорстокістю, марними надіями, наче гній у брудній рані, запалилися відчаєм та безвихіддю, аж доки колискова для вбитої дитині не прорвала останню загату.

— Я вірив пристрасно, я молився щодня, я офірував щедро... Мабуть, через це я досі живий. Але навіщо, Господи, бути живим у такому потворному світі?

Військові товариші витріщалися на нього, обмінювалися спантеличеними поглядами, але підходити не наважувалися.

— Треба змінити його потворність, чи не так? Такий твій задум, Боже? Робити все нашими руками? Ні, не вірю. Годі! Ти дарував нам свободу волі — отже, відтоді ми самі по собі! Чуєш, Боже? Я сам по собі!

...Вона говорила далі, а шляхтич витрясав із гаманця таляри — назбиралося майже пара дукачів — і висипав їй усю пригорщу.

— Візьміть гроші та їдьте до лікаря у Львів, — порадив Ярема. — Вони вміють лікувати такі сухоти, що жоден знахар побороти не спроможеться.

Жінка з недовірою дивилася на срібло у своїх руках. Зіниці її розширилися, на віях застигли сльозинки.

— Ви... Ясний... Справді? Так багато! Що я винна? — вона провела рукою по обличчю, втираючи сльози. — Просіть, що забажаєте, віддам! Хоч себе всю віддам, беріть, як забажаєте!

— Ні-ні-ні, — Ярема для переконливості виставив руки наперед. — Я ці гроші проп'ю, а вам вони сина врятують.

Попри його застережливо випнуті руки жінка кинулася з обіймами.

— Дякую! Пресвята Діва Марія! Дякую, — не встиг Ярема ворухнутися, як вона так само стрімко впала йому в ноги. — Най вас Бог береже, лицарю ясний, за вашу щедрість християнську... За все!

З кутка лупали очиськами налякані дітлахи, не розуміючи, що відбувається.

— Не варто, — повторив шляхтич, рішуче взяв її за плечі та підвів. — Не марнуйте часу та негайно вирушайте з сином до Львова.

— До лікаря!

— Так. Грошей має вистачити. А як ні, то ви щось вигадаєте, правда ж?

— Вигадаю, вкраду, все зроблю, будь-що, — посміхнулася, від чого її обличчя помолодшало років на десять.

Ярема сховав порожнього гаманця та пішов геть.

— Він одужає! Одужає і через три роки сам у джури піде! — долинуло від хутора. — Теж людей рятуватиме!

Вона брехала, та Яремі було байдуже. Якби й від минулого було так само легко відкупитися...

Але ті спомини поросли бур'янами, глибокими, отруйними бур'янами, що зачахнуть лише з його смертю.

***

Северин мав потрапити до фортеці через древній, забутий підземний хід. У покинутих шахтах, що сполучалися з проходом, він натрапив на завал та вирішив не марнувати часу на пошук іншого шляху, а перейти ділянку через Потойбіччя. Думка виявилася кепською: у Потойбіччі на тому місці зяяло провалля. За кілька секунд характерник приземлився на купу вугілля.

— Курва, на хвору ногу! — старий шрам від дерев'яного штиха пронизав болем усеньке стегно. — Чому завжди на хвору ногу?!

Навіть на полі бою шалені кулі влучали саме в неї.

Чорнововк прокашлявся від вугільного пилу, підняв смолоскип та роззирнувся: суцільна темрява. Після огляду штольні стало зрозуміло, що він потрапив до підземного лабіринту. Про жодне завдання тепер не йшлося: невдаха-диверсант мав рятуватися. З мапи тут жодної користі, а перестрибувати назад занадто ризиковано. Треба вийти на відкритий простір, і тільки потім... Чорнововк спробував повернутися шляхом, яким прийшов, уперся в стіну, вилаявся, покрутився трохи навмання й остаточно заблукав.

До відлуння кроків додалося друге: хтось сновигав неподалік, намагаючись потрапити у ритм його ходи, але постійно помилявся та робив зайвий крок. Северин звик, що в Потойбіччі навіть у глухих закутках можна зустріти когось живого, і товариства не злякався — навпаки, то міг бути шанс на порятунок.

— Агов! — гукнув Чорнововк. — Я знаю, що ти тут! Чую твої кроки! Виходь, не ображу.