Тенета війни

Савка позіхнув. Хтось міг подумати, що він так показує нудьгу, насправді ж Деригора вже просто не вмів дотримуватися узвичаєних правил поведінки. Він багато чого розумів, та відповідав рідко і завжди недоречно, ніби глузуючи зі співрозмовника. У перші дні Чорнововка це неймовірно дратувало.

Зараз він терпляче склав долоні човником довкола рота й погукав:

— Гей! Колобку! Вилазь-но сюди!

З шурхотом до характерників підкотився польовик — судячи з виразу очей, розгніваний. Савка радісно підхопився на ноги й узявся захоплено розглядати його.

— Назвеш мене колобком знову, і я тобі очі на сраку натягну, зрозуміло? — привітався польовик.

— Та невже? — спитав Северин. — Як ти це зробиш без рук?

— О, повір, людино, зроблю, — польовик нетерпляче перекотився з боку на бік. — Чого треба? Пащекувати?

— Ні.

— То чого припхався? Звітую вчасно, нікуди не зникаю.

— Маю вас познайомити, — Северин показав на Савку.

— Тепер працюватимеш із ним... Павичу! Обережно переходимо до того, чого я тебе навчав. Для печатки...

Брат Павич не дослухав, засміявся і простягнув руку до польовика.

— Шо? Ти шо робиш? — зарепетував той, але Савка вже наслинив великий палець й одним рухом витер червону мітку поміж його очей.

Ніби розірвалася незрима струна — Чорнововк відчув, як угоду знищено. Але ж ніхто сторонній не міг знищити її! Без формули це було неможливо! Тільки він особисто має скасувати угоду! Виходить, Савка якимось чином... Чорнововк кілька секунд ошелешено витріщався на нього, а потім заволав:

— Навіщо ти знищив мітку?! Це треба було робити тільки після того, як поставиш власну, йолопе, ти ж звільнив його! — Северин аж нетямився від люті.

Савка на гвалт не звернув уваги: нахилився до польовика та щось йому прошепотів. Той вирячив оченята, трохи відкотився, а потім на кулястому тільці розквітло кілька квіточок.

— Домовилися, людино, — мовив чемно польовик. — Я дуже вдячний тобі.

Настала черга Северина вирячити очі.

— Не знав, що серед вашого роду є хтось гідний, — польовик звернувся до Чорнововка зовсім іншим тоном. — Добре, що від сьогодні цей пан стає замість тебе, сучий сину. Досі не розумію, чого в тобі більше, лайна чи фудулії? І за що тільки мавка поцілувала такого лайдака...

— Я теж сумуватиму за тобою, — відповів Северин.

— Аби тобі прутень всох і в сраку встромився.

Польовик утік у трави.

— Що ти йому сказав?

— Секрет! — розсміявся брат Павич і підморгнув.

— Ти дуже ризикував, коли так чинив, — Северин угамував роздратування та продовжив: — Ми домовлялися зробити все інакше. Кілька разів повторювали. Ти ж казав, що все запам'ятав!

— Чорний-чорний вовк! Не переживай! З братом Павичем! Пісню заспівай! — проспівав безтурботно Савка.

— Польовик надурив тебе, — сказав Северин прикро та окинув поглядом поле. — Тепер він вільний як вітер, і нам не допомагатиме.

— Чорний-чорний вовк! Чорний-чорний сум! Швидше випливай! З річки чорних дум!

Северин махнув рукою.

З наступним агентом, упертюхом-домовиком, усе минуло так само: Савка проігнорував поради Чорнововка, стер криваву печатку, прошепотів створінню щось на вухо, на замурзаному личку домовика Северин уперше побачив усмішку, і на тому все скінчилося.

Чорт із ним, вирішив характерник. Авжеж, боляче дивитися, як руйнуються плоди твоєї кількарічної праці, але тепер це не його відповідальність — він свою справу зробив. Павич хоче їх звільняти? Будь ласка, віднині це його клопіт.

Тепер, коли завдання так-сяк поралося, дорогою до наступної почвари Северин вирішив заїхати до Ліни. Час спливав, а рішення він досі не мав.

— Щось тебе довгенько не було. Подумала навіть, що ти мене уникаєш, — мовила відьма з докором.

Кілька секунд уважно вивчала його обличчя, потім усміхнулася й поцілувала.

Отже, Соломія нічого їй не сказала.

— Вибач. Отримав невідкладне завдання, — Северин показав на Деригору.

Брат Павич усміхнувся, витер носа рукавом.

— Ліно, це — Савка Деригора. Будете знайомі.

— Той самий Савка, про якого ти розповідав? — різнобарвні очі відьми з цікавістю розглядали глибокі шрами на голові характерника.

— Той. Він поводиться дивно, тому не ображайся на нього.

На відьмине запрошення зайти до хати й почуватися як удома Савка лише покрутився на порозі, посмикав пір'їну за вухом, промимрив «забагато, густо, важко, ні-ні-ні» та потупцяв у стодолу.

— Ось, — оголосив Савка, став на обраному місці та підстрибнув.

— Він спатиме тут, — пояснив Северин, який за останні тижні у товаристві дивного характерника призвичаївся до його манери спілкування.

Ліна принесла Савці вечерю, той подякував радісним гулом.

— Його можна залишити тут самого?

— Звісно. Павичу, — Северин нахилився до Савки, який зосереджено виїдав із миски кашу, та сказав повільно: — Ми будемо в хаті. Потрібно щось — заходь, добре?

Павич підняв на нього очі, посміхнувся на всі зуби, ледь не виплюнувши кашу просто Чорнововку в обличчя, і Северин вирішив, що це можна вважати знаком порозуміння.

У хаті Ліна без слів повалила його на ліжко. Вони кохалися довго і завзято, але думки характерника витали далеко.

— Северине!

Вона легенько вкусила його за плече.

— Ой!

— Чуєш, що кажу?

— Вибач.