Тенета війни

Корчма відповіла гучними оплесками й підняла тости за Орден, а сіроманці полізли обійматися, відтак повсідалися гуртом за стіл розвідників. Корчмареві доньки — Гнат щоразу підкручував вуса, як дівчата наближалися до їхнього столу, — принесли ще горілки та наїдків.

— Ох, серце болить за тих, хто залишився наприкінці серпня чергувати, — співчував брат Чекан і хрумкотів солоним огірочком. — Ми тут гуляємо, а вони паланками вештаються.

— Вовча стежка, — погодився розвідник. — Принаймні по наших паланках никають, а не в дідька у дупі за кордоном!

Гнат поглядав на самотнього характерника, якого запримітив ще зо дві години тому: той вазюкав ложкою по своїй уже схололій соломасі, зрідка посьорбував квас, не звертаючи уваги на повний штоф горілки перед собою, та інколи стріляв очима по боках — загалом, поводився дивно.

Характерник прошепотів рудому:

— Допоможеш із невеличкою справою, брате?

— Легко.

Гнат змовницьки підморгнув, а позаяк кліпати одним оком він так і не навчився, то просто блимнув очима, наче пугач, й вони вдвох підсіли до одинака.

— Доброго вечора, — привітався той.

Із розгубленого вигляду на обличчі стало ясно, що компанії він не чекав.

— Навзаєм, брате, — Гнат закрутив оселедця навколо вуха. — Дивлюся, тут нудьгуєш наодинці, штоф до тебе самотньо тулиться, а ти його ніяк не розкоркуєш...

— Часу свого чекав? От ми й вирішили допомогти, скласти кумпанію, — рудий швидко підхопив його задум.

— Так, авжеж...

Одинак попросив ще пару чарок і розлив горілку.

— Дякую, брате, — Гнат підняв було чарку, але зупинився. — Слухай, а ти з якого куреню?

— З куреню Чорнововка, — відповів характерник.

— Овва, призначенець! Серйозно, — Бойко викопилив нижню губу. — Не рівня простим вартовим штибу мене!

— Тяжко бути призначенцем, — підхопив рудий. — Ні з ким не здоровкаєшся, ні з ким не вітаєшся, нікого до себе не кличеш... Не сумно так жити?

— Я відпочиваю. Важкуватий місяць видався, — сказав призначенець.

— Як і в кожного з нас, брате, як і в кожного з нас, — кивнув Гнат. — У призначенців пити не заведено, чи ви на горілку просто витріщаєтеся, доки не сп'янієте?

— П'ємо, як і всі.

— А до призначенців ким був? — поцікавився рудий.

— У військових служив.

— Ну, то вітаю з підвищенням!

Випили. Брат Чекан, брат Деца та двійко розвідників з цікавістю позирали з сусіднього столу.

— Слухай, я тебе щось ніяк не пригадаю, — провадив рудий. — Незнайоме обличчя, хоч лусни... Ти якого року?

— Тридцятого.

— Щось занадто молодий для тридцятого!

— Ти ж не забув, брате, питають не рік народження, а вступу до Ордену? — знову пугачем підморгнув Гнат.

— Цю дату на кунтуші ось тут вишито, — рудий поплескав себе по грудях. — На звороті, біля серця.

Призначенець ледь зблід.

— Я... Так. Вступ до Ордену, авжеж, зрозумів. Прийняли у сорок четвертому...

— На рік раніше за мене! — зрадів Бойко. — І так швидко до призначенців пробився? Моторний ти хлоп!

— Талановитий! — підтвердив рудий. — До війни перевели чи після?

— Після... Ще горілки, браття?

— Чом питаєш? Наливай! А під Стокгольмом бився?

— Бився. Авжеж. Перепрошую, — він раптом схопився за живіт. — Зараз повернуся та продовжимо розмову.

Призначенець рвучко встав.

— Куди зібрався? — спитав рудий погрозливо.

— Сильно припекло... До нужнику треба.

— Нікуди ти не підеш, блазню, — підвівся Гнат. — Браття, нумо сюди!

Вони тільки цього й чекали. На ліве плече горопахи лягла важка рука брата Деци, на праве — зашкарубла долоня брата Чекана. Горе-характерник побілів так відчайдушно, що, здавалося, ось-ось зомліє.

— Думаєш, коли черес начепив і назви куренів вивчив, то за свого між сіроманців підеш? — прогарчав Гнат.

— І не думай тікати! Не сіпайся навіть, — рудий забрав гаманець самозванця, покопирсався у ньому та сказав Гнатові: — Грамота ніби справжня... Маю поруч знайомця у контррозвідці. Треба йому цього гусака передати, хай розберуться, чиїх він буде.

— Згода.

Корчмарю щедро заплатили грошима самозванця, а його самого під рученьки вивели з корчми. Гнат на прощання підморгнув донькам-помічницям та вийшов на вулицю, вельми задоволений своєю спостережливістю. Сьогодні був справді його день!

— Енею.

Гнат застиг. Повільно повернувся на знайомий голос.

— Варгане!

Старі друзі міцно обійнялися.

— Зовсім не змінився! Ото бігав із косою, як дівчисько, так і бігаєш!

— Я теж радий тебе бачити.

Конвой полоненого зупинився.

— Агов, брате! Тебе чекати? — гукнув рудий.

— Ідіть без мене, потім знайдемося!

Гнат з посмішкою повернувся до Пилипа.

— Тільки-но бовдура-шпигуна зловив, онде повели... Зовсім хлоп берега пустився, — Бойко махнув рукою. — Варгане, очам не вірю! Скільки не бачилися? Невже від самої війни, коли цепеліни варягам трощили?

— Десь так, — кивнув Пилип. — Проте ж листувалися...

— Та до сраки ті листи! — відрубав Гнат. — Ти хоч раз приїдь на гостину! Я тебе з малим познайомлю! Уляна теж зрадіє, вона чогось на весіллі вирішила, що ти з нашої ватаги найрозумніший.

— Добре, завітаю, — Пилип на мить відвів погляд, але Гнат не звернув уваги.

— Що ж ми тут стовбичимо? Гайда досередини, старий волоцюго, за таку оказію не гріх випити. Чи ти все не п'єш?