Тенета війни

— Одного листа. Вибачався за різкі слова, просив передумати й допомогти. Я знову відмовив, і відтоді — мовчанка. Навіть із заручинами не привітав.

Про брата Ярема намагався не згадувати — зайва причина дня смутку.

— Йому вибори геть баки позабивали, але ти не бери до голови. У листопаді полегшає, сам побачиш... А от із заручинами не гріх привітати вдруге, — підморгнув Микола. — Наречена файна?

Ярема продемонстрував портрет із подарованої підвіски.

— Чарівна кобіта! Оченята так і палають. А стегна які?

— Стегна як стегна, — знизав плечима молодший Яровий. — Під тими спідницями хіба роздивишся?

— Це важливо для легких пологів, — повчально сповістив дід. — Перед мандрівкою навідаєшся? Вона ж у Чернівцях мешкає.

— Ні, — відтяв Ярема. — Поїду одразу у справі.

— Чому так?

— А то ви не розумієте, чому, — роздратовано відповів Ярема. — У мене до цієї чарівної кобіти почуттів не більше, ніж до першої стрічної! Наш шлюб є волею батьків та моїм синівським обов'язком.

— Ти завжди можеш відмовитися, якщо насправді...

Вони ніби змовилися похитнути його рішення! Хоча мамуньо така інтриганка, що й справді могла переконати свекра. Але Ярема не відступиться. Отримуйте, чого хотіли! Всі погуляють на обіцяному весіллі.

— Не подумайте, діду, що ремствую, я все зроблю належним чином. Але їхати до нареченої, з котрою нема про що поговорити, жоден обов'язок мене не змусить, — Ярема смикнув себе за бороду. — Певно, у моєму житті немає місця для любові.

— Помиляєшся, хлопче, — мотнув сивою гривою Микола. — Попри три клямри на чересі я мав ці розкоші.

— Не ображайтеся, діду, але вам пощастило. І не тільки зі шлюбом! Мало хто з трьома клямрами на чересі доживає до такого поважного віку. Моєму батькові, наприклад, не пощастило.

— Але пощастило з коханням.

— Отже, всім пощастило, крім мене! — гримнув шляхтич, але зупинився і глибоко вдихнув. — Чесно, діду, годі цих балачок про любов...

Аж раптом він зіщулився й показав пальцем у вікно:

— То пожежа?

Микола обернувся.

— Здається, один з гостинних домів край міста.

Над стріхами клубочиться дим...

... клубочиться дим. Битва виграна — настав час трофеїв.

Тонко верещить дівчинка, око підбите, рот розквашений у кров. Один переможець тримає руки, ще двоє розтягнули ноги, а четвертий, зі спущеними портами, неспішно розрізає її одяг ножем. Мундири кавалеристів.

— Що ви робите?

Насторожені погляди чиркають по чересу, розслабляються.

— О, сірома! Ти вчасно, — той, що різав, відкидає ножа та обіруч береться за дівочі груди.

Вона заходиться у крику, за що отримує удар по вилиці.

— Диви, яка смачна ляля! Є за що потриматися.

Інші регочуть, підбадьорюючи себе. Її дикий погляд спиняється на Яремі, з очей котяться горошини сліз.

— Віддам тобі честь бути першим! Вона, напевно, ще не...

Характерник здіймає ножа і солдат уривається на пів слові, відчувши сталь у промежині.

— Кожен, хто залишиться тут, через хвилину перетвориться на євнуха.

— Ти чого? Перший тиждень чи що?

— Не займай.

За хвилину сіроманець уже наодинці з нею. Палає фільварок, волає перелякана худоба. Дівчина згорнулася, обхопила коліна, сховала побите обличчя. Ярема не знає її мови, не наважується торкнутися, тому просто залишає ножа біля голих ніг та йде далі.

Скількох він не встиг порятувати?

— Малюче! — дід стривожено трясе його за плечі. — Що з тобою?

Знову. Це трапилося знову! Псякрев...

— Нічого, — він з усмішкою підвівся, відмовившись від допомоги. — Замакітрилося трохи від клятого диму Данилишина.

— Це після війни? — Микола розумів його краще, ніж Ярема очікував. — Часто таке трапляється?

— Просто замакітрилося, діду, — Ярема поквапився до сходів. — Я гайну на пожежу, там допомога не завадить!

— Малюче...

Але він уже мчав сходами вниз.

Людей можна обдурити чи принаймні втекти від них. Шкода, що з минулим такого не вчинити.

***

Уламки.

Він байдикує у таборі, лежить із люлькою під холодною блакиттю північного неба;

у Потойбіччі з кров'ю на повіках та вибухівкою в наплічнику;

тягне пораненого, хрипке уривчасте дихання на шиї;

біла пов'язка з червоним хрестом втрачає білизну у першу ж годину бою.

Людський образ, цілісний і звичний, перемелений жорнами війни — покручений, обпалений, присипаний землею, вивернутий нутрощами, позбавлений кінцівок, розкиданий у диких позах. Не уявити, що він колись сміявся, колись мріяв. Колись жив.

Тут щомиті з особистості можна перетворитися на гору мертвої плоті.

...Роками так повелося, що на війнах потойбічники займалися польовою медициною: їхні чари спиняли кровотечі, а захист проти куль дозволяв витягати поранених з-під запеклого обстрілу. Коли солдати вже відпочивали, битва у польових шпиталях тривала. Северин попервах крутився на підхваті у хірургів, а згодом і сам почав проводити нескладні операції на кшталт ампутації, навчився не тільки згортати кров, а й уповільнювати та пришвидшувати її, піднімати та знижувати температуру.