Тенета війни

Спочатку його вивертало від понівеченого людського тіла, нудило від запаху гною та кишок, повних неперетравленої їжі. Чорнововк блював, доки не опановував себе, аби повернутися до тенту. Інколи чув глузливий голос, що пропонував покласти всьому край швидко й легко — певно, через брак сну.

— Звикнеш, сіроманцю, — казали лікарі.

Він звик. Оголена людська плоть перестала викликати відразу. Він звик настільки, що після повернення додому з ротації не міг утямити, чому навколо так тихо і чому люди ходять спокійно у справах, наче там, за морем, інші не конають на шинелях, просочених кров'ю та сукровицею...

Чому?! Не знаючи спокою, Северин прагнув повернутися туди, до звичного пекла, і тільки суворий графік ротацій Ордену не дозволяв цього. Листи від учителя, Енея, Малюка та Варгана підтримували його: він був не сам. Усе справжнє, все водночас — тутешній мир і тамтешня війна, мирні вулиці та кривавий хаос, цей світ та Потойбіч, а його доля стелиться поміж ними, як присягав у ніч срібної клямри...

— Щезнику, ти прийшов до мене чи просто вирішив помилуватися найстарішим дубом країни?

Віра всміхнулася.

— Це дерево і справді варте годин споглядання.

— До тебе, — Северин потер лоба. — Хотів відзвітувати особисто... Та вибачитися. Я недооцінив брата Павича. Думав, цей задум божевільний, але я помилявся. Павич упорається з мережею краще за мене. Вибач за недовіру, сестро.

— Не варто вибачатися, брате, не варто. Твої сумніви мали підґрунтя, — відповіла Забіла легко. — Тільки дурні не сумніваються... Особливо, коли стоять на роздоріжжі перед важливим вибором.

На щось натякає? Із Вірою ніколи не певен до кінця.

— Дякую за сумлінно виконане доручення, брате Щезнику, — провадила осавула. — Ти заслужив на кілька днів спочинку ... Щасти у новому курені. Не дай відчаю здолати себе.

Северин хотів було подякувати, але Забіла й без слів знала все, що він хотів сказати. Тому характерник спитав:

— Я маю повернути щоденник брата Блукача?

— Ні-ні, навіщо? По-перше, це подарунок. По-друге, ти вивчив його напам'ять, чи не так? — Забіла розсміялася і Северин посміхнувся з нею, бо осавула мала рацію. — По-третє, він тобі ще знадобиться.

Северин здогадувався, куди його переводять, — нескладно вирахувати, коли пригадати війну. Дивно, що зволікали так довго.

... Після диверсії у Готландському порту військових цепелінів Северин збагнув, що незабаром подробиці вибуху артилерійського складу дізнаються у Раді Сімох, і його здібностями захочуть скористатися знову. Хто має зброю та не застосує її під час війни?

Коли біля шпиталю намалювався Іван Чорнововк, Северин не здивувався — він очікував цього візиту.

— Є персональний наказ для тебе, — повідомив осавула призначенців.

Відтоді війна повернулася новою гранню, темною та безчесною.

Те, що він хотів ти забути.

Те, чого не розповідав Ліні.

Те, що гірше за жахіття полів бою.

Дар, який Северин зненавидів, прокладав Потойбіччям стежки до місць, куди не міг дістатися ніхто інший. Стрибаючи між світами, Чорнововк закладав вибухівку, труїв воду та перерізав горлянки ворожим високопосадовцям — переважно сплячим, у їхніх ліжках. Відчиняти брами фортець чи викрадати таємні листи було захопливо, але вбивства... Він звик зустрічатися з ворогом у бою, а не скрадатися з ножем над ліжком, де похропує незнайома людина.

Але Северин був солдатом і мав виконувати накази.

Це нагадувало гру без правил, де він був непереможним. Потойбіч, чужий будинок, двері опочивальні. Кілька секунд на підготовку удару. Головне — не вдивлятися в обличчя. Що довше дивишся, то більше міркуєш. Що більше міркуєш, то важче на серці. Северин кілька разів припускався цієї помилки, і тоді з ударом ножа у ньому також щось помирало.

Відтоді у порятунку життів на полі бою Чорнововк вбачав особистий борг і примарний шанс на спокуту, тому брався за це ревно, до цілковитого знесилення...

— Агов, козаче! Давно чекаєш?

Перед ним стояв Захар Козоріз. Учитель з роками не змінився — той самий благенький бриль та настовбурчені сиві баки.

— Ви зовсім не змінилися, вчителю!

— А ось ти змінюєшся, — старий характерник примружився. — Навіщо вуса зголив?

— Чого це ви вирішили, ніби я їх зголив? — запротестував Северин. — Коли ми бачилися востаннє, я був безвусим!

— Учити тебе й учити, — зітхнув Захар. — У тебе шкіра над верхньою губою світліша за решту обличчя. Це свідчить, що засмага крізь вуса пробилася гірше.

— Дідько!

Захар розсміявся та простягнув огорнуту синім оксамитом скриньку.

— Як ти й просив, козаче. Дуже гарна.

— Красно дякую! — Северин сховав маленьку скриньку до кишені та дістав гаманець. — Скільки з мене?

— Е, ні, грошей не треба! — Захар демонстративно сховав руки за спину. — Вважай це моїм весільним подарунком. Покличеш старого вчителя на свято?

— Що за питання? — обурився Чорнововк. — Авжеж!

— А Соломію запросиш?

— Гадаю, не варто, — відповів Северин. — Хотів було, але подумав... мабуть, краще не треба. Самі розумієте...

— Розумію, — кивнув Захар. — Я дійшов того самого висновку. Відлуння давнього минулого...

Учитель трохи зніяковів.