Тенета війни

— Усе не п'ю.

— Дещо не змінюється, — Бойко закотив очі. — І це добре, мабуть... Чому такий сумний, брате? Чи ти не радий нашій зустрічі?

— Радий. Я шукав тебе.

— Навіщо? У нас зустріч за кілька годин. Чи так скучив, що вже не міг дочекатися? Чимало дівчат казали мені те саме...

— Розповім, та не в корчмі, — Пилип не посміхнувся.

— Ходімо подалі від зайвих вух.

Справа серйозна, подумав Гнат. Ніколи так не починають зустріч, особливо першу зустріч після стількох років, без вагомої причини... Навіть дивакуватий Варган не чинив би так без вагомої причини. Характерники мовчки дісталися висохлого колодязя, де не було жодної живої душі.

— Маю до тебе послання, — почав Олефір без вступних передмов. — Мій знайомий контррозвідник просив переказати. Послання від Басюги.

— Басюги? Немира? — Гнат відчув, як його пробиває на холодний піт. — Осавула контррозвідки передає мені особисте послання?

— Саме так, Енею.

Світ затремтів, готовий розлетітися на друзки.

— Я слухаю.

— Слова такі: всі ми грішні і час від часу хочемо підзаробити, але ти загрався і маєш зупинитися, доки за тобою не прийшли призначенці.

Гнат перевів подих. Увесь хміль останніх годин умить розтанув. Невже дізналися?

— Це все?

— Хіба треба більше? У що ти влипнув, Енею?

У болото гною, звідки можна тільки брехати.

— Нікуди я не встрявав, холера! Як не гівно, то засрана тріска... Курва! Просто кілька разів підробляв... Так, я знаю, що статутом Ордену це заборонено, можеш не нагадувати, — сказав Гнат. — Але всі так роблять! І на це завжди закривали очі!

Пилип зорив на нього таким поглядом, за який Гнат ладен був убити. Цей правильний Варган завжди поглядає зверхньо!

— Боно того не варте, брате. У тебе родина...

— Та звідки тобі знати про родину? — спалахнув Гнат. — У тебе й дівчини ніколи не було!

Очі Варгана потемніли. Гнат люто смикнув себе за вуса.

— Вибач.

— Приймається.

Треба заспокоїтися.

— Слухай. Не знаю, як там у скарбничих, а мені зарплатні вартового на родину не вистачає. От і маю крутитися, розумієш?

— Усе розумію та не засуджую, — тихо відповів Пилип. — Але маєш зупинитися, брате. Призначенці — смертний вирок...

— Я ж не дитина! З першого разу дійшло. Зрозумів, більше не буду. Просто скрута була велика, от і довелося...

Раптом сяйнуло радісне: якщо його попереджають — отже, дають шанс. Він житиме далі!

— Слухай, Енею. Якщо необхідні гроші, то скажи, — мовив Пилип. — Я тобі позичу... Ти ж не писав ніколи, що родина в скруті.

Гнат від сорому не знайшов нічого кращого, ніж обійняти брата.

— Дякую, Варгане! — добре, що він не бачить його червоних вух. — Але нічого не треба. Я все вирішив! З родиною теж усе гаразд.

Раптом подумалося: а що, як Варган знає правду? І просто прикидається, аби перевірити його та послухати побрехеньки?

Ні, не може бути. У страху баньки великі...

— Чудово! — Пилип нарешті посміхнувся і Гнат миттю відкинув усі сумніви геть. — Коли раптом буде потреба, пиши неодмінно, я допоможу.

— Спасибі, брате, я дуже ціную... Глянь! Дідько! Що там горить?

Наче сама доля порятувала його від продовження розмови. Пилип озирнувся та кілька разів вдихнув повітря носом.

— Горить будівля. Велика пожежа.

— Певен?

— Мені цей запах добре знайомий. Треба завадити вогню поширитися, поки все місто не запалало.

Вони помчали у бік заграви, а Гнату все кортіло озирнутися та пересвідчитися, чи не стежать за ним мовчазні постаті, чекаючи найменшого натяку на зраду, аби виконати смертельний наказ.

***

Торік на головному майдані Буди завершилося зведення нової ратуші. Амбітний проект замовили у відомого столичного архітектора Валерія Міщенка, будівництво тривало кілька років, аж перетворилося на місцевий жарт — мовляв, допоки споруду не зведуть, усі чиновники разом із міським головою засідатимуть у навколишніх корчмах, відтак це будівництво не скінчиться ніколи. Але роботу таки завершили, площу вистелили бруківкою, і новенька ратуша з п'ятиповерховою баштою перетворилася на головну гордість Вовчого міста, що її хутко монетизували листівками «Pryvit iz Budy» та численними малюнками різного рівня якості. Подейкували, взимку дагеротип з їхньою ратушею надрукують на поштових марках Гетьманату.

Ярема чимало розчарувався, коли вгледів ту ратушу на власні очі.

— Оце і є «символ нової сторінки життя славетного міста»? — пробубонів шляхтич цитатою з місцевого буклету. — У Львові значно краща.

Дорога характерника пролягла крутими сходинками на останній поверх, безстроково орендований Сірим Орденом за домовленістю з міською радою. У просторій залі панував аскетизм: мапа Українського Гетьманату на всю стіну, величезний круглий стіл, крісла. На важких дверях висіло декілька замків, із трьох панорамних вікон двоє затулені дерев'яними стулками. З єдиного вільного вікна відкривався мальовничий краєвид на східний край міста, м'яко освітлений вечірнім сонечком.

У залі чекали двоє: осавула військових Микола Яровий та осавула розвідників Мирон Демчишин у незмінному каптурі до носа. Останній без привітань грюкнув засувами на дверях:

— До справи.

Стіл для нарад був завалений мапами, схемами, дагеротипами та документами.