Тенета війни

— Соломія буде готова до такої новини, але їй потрібен час.

Чорнововк не одразу звик до думки, що між його колишньою вихователькою та колишнім учителем закрутився роман. Усе почалося з листування, в якому Северин, вихованець обох, став головною темою... На цьому місці Захар починав червоніти та уникав будь-яких подробиць, прикриваючись щитом таємниці особистого життя. Обоє старанно приховували свій зв'язок, але якось Северин завітав на гостину до Соломії без попередження (Ліна тоді вже переїхала) та зауважив якусь дивну поведінку хазяйки, опісля Шаркань радісним іржанням привітав сховану за хатою знайому кобилу.

— Це ж Руда! — Северин аж підскочив.

Конспірацію було викрито: відьма дзвінко сміялася, а присоромлений Захар вилазив із льоху, де переховувався. Чорнововк уперше побачив їх такими — просто людьми без ореолу вчительського авторитету. То було вкрай незвично, трохи незручно і напрочуд природно. Всі троє випили чаю, і він заквапився в дорогу.

— Залишу вас наодинці, — мовив Чорнововк, багатозначно вигнувши брови.

— Шибеник! — відмахнулася незлостиво Соломія.

Він сприйняв цей стан речей за належне та радів за обох. Захар ще певний час соромився говорити про Соломію, але поступово звик.

— Мушу йти, вчителю. Невдовзі побачимося. Ще раз спасибі!

— Авжеж, козаче. Нехай Мамай допомагає.

Скринька приємно відтягувала кишеню. Северин дістався кімнати, замкнув двері та лише тоді, обережно, наче злодюжка, зазирнув до скриньки. На золотому персні зблиснув діамант. Краса! Коштувало, певно, грубих грошей... Хотілося й далі роздивлятися обручку, але він зусиллям волі відклав скриньку — залишалася остання справа.

Характерник розклав аркуш паперу, взяв перо та завмер. Як почати? Хвилини спливали, а він не міг народити жодного слова.

— Зосередься! — наказав собі Северин.

Перо дзьобнуло чорнила і побігло без чернетки, без продуманих речень, без роздумів, без виправлень, звільняючи думки довгими рядками, що їх навіть не перечитавши, характерник переклав у конверт, написав адресу та похапцем відніс до поштової скриньки, не дозволивши собі жодного сумніву.

Ось тепер усе готово.

...Битва під Стокгольмом тривала понад добу. Він тягав тіла, приносив чимало померлих, пірнав у Потойбіч, аби перестрибнути запеклі бої, один раз наскочив прямо на величезного чорного ведмедя у шпилястих обладунках і тоді в нагоді став заряджений сріблом піштоль. Санітари, дивлячись на його обличчя, просили перепочити, але він робив кілька ковтків води та біг назад. То була спокута.

Орден стягнув усі свої наявні на Півночі сили. Чорнововк знав, що Катря має бути тут — можливо, саме тому ліз у саме пекло, аби пересвідчитися, що її немає серед полеглих. Довга битва скінчилася, а Северин так і не знайшов характерниці. Він блукав полем, зупинявся біля поранених, своїх та чужих, але мало кого міг урятувати — хіба полегшити смерть. Нахилився оглянути кровотечу непритомного шведа, той раптом захрипів і рвучко схопився за ножа... Та сконав у муках від перетворення крові на окріп. Лише після цього Северин збагнув, що сталевий ніж не міг заподіяти йому шкоди. Навіть у спокуті він продовжував убивати.

Якимось дивом Чорнововк натрапив на Енея та Малюка. З тієї розмови він нічого не запам'ятав — надто втомленим та виснаженим був, пригадувалося лише, як пили по черзі з трофейної фляги Енея, а потім Чорнововк рушив далі, не в змозі заспокоїтися, доки не побачить її.

Катря, ціла та неушкоджена, сиділа біля зруйнованого гарматними пострілами дому й чистила зброю.

— Довгенько ж ти.

— Трохи забарився.

Мовчки зайшли досередини, скинули просякнутий смертю одяг та з останніх сил кохалися на вкритому цегляним пилом ліжку, наче робили це вперше, кохалися на полі тисяч мерців, співаючи осанну життю.

...Вона чекала за Будою, біля дубів-близнюків. Поглядом Северин одразу прикипів до її живота: той змінився, виріс та випнувся новим життям, яке він зачав... Син або донька. Його дитина!

— Привіт, Щезнику. Довгенько ж ти.

— Привіт, Іскро. Трохи забарився.

— Ти втратив котячі вуса... Що це — добрий знак? Чи спроба підсолодити гіркі слова? Яку звістку ти приніс після такого омажу?

Катря ховалася за жартами. Чорнововк нервував не менше: холодними пальцями намацав у кишені скриньку, видихнув та без зайвих слів припав на одне коліно.

— О Господи, — прошепотіла Катря.

Северин дістав скриньку, спробував відкинути кришечку, але та не піддалася. За кілька неймовірно довгих секунд панічного конфузу пригадав, що вже відчиняв її, та з полегшенням збагнув, що просто тягне не в той бік. Скринька розчахнулася, ніби мушля із перлиною, та явиласкарб здивованим синім очам.

— Це... діамант? Справжній діамант? Ти з дуба впав, Щезнику!

— Катрю Бойко, — Северин не впізнав власного голосу та ще кілька секунд пригадував належні слова. — Чи станеш ти моєю дружиною?

Вона взяла каблучку обережно, ніби живого метелика. Заворожено роздивилася чистий камінець у золотій оправі, заплющила на мить очі, посміхнулася.

— Цілий статок викинув, телепню!