Тенета війни

Палець правиці стискала обручка. Поруч спала Катря. Він обережно прибрав пасмо з її обличчя та прикрив ковдрою оголене плече. Ледь провів долонею по животику.

Пізньої ночі їх всадовили на прикрашений квітами віз, що домчав сонними вулицями Буди до «Чорта і ведмедя», де на молодят чекали найкращі покої корчми, великодушно віддані Яремою для святкової оказії. Решта залишилася гуляти: Василь і Гнат добряче набралися та виспівували сороміцьких пісень, Савка гомонів із Пилипом, а Ярема приймав поодиноких випадкових гостей, які цікавилися, що то за свято поблизу дуба Мамая, та, отримавши відповідь, підіймали чарки за щастя молодих.

У кімнаті чомусь сильно пахло їжею. У пошуках запаху Северин підійшов до вікна: над містом займався світанок. Звідси відкривався чудовий краєвид — недарма Малюк обрав ці апартаменти. Характерник протер очі, повернувся у ліжко, полежав, але сон більше не йшов. Він рушив до купи безладно скинутої вночі одежі та почав одягатися.

— Якщо ти вирішив перевірити сорочку на червець, то змушена розчарувати: моя калина вже давно втрачена, — повідомили з ліжка. — Хоча кому це знати, як не тобі.

— Доброго ранку.

Катря позіхнула й потерла очі.

— Ти уві сні зубами скрегочеш, — зауважив Северин, застібаючи клямри на чересі. — Раніше за тобою такого не помічалося, люба дружино.

Попри виразний наголос на останні два слова очікуваного ефекту не сталося: Катря пропустила звернення повз вуха.

— Коли всередині зростає нова людина, то навіть уві сні хочеться жерти, любий чоловіче.

Ні, не пропустила.

— Важка жіноча доля. На бенкеті ти з'їла вдвічі більше за мене, — погодився Северин. — Мабуть, хлопець росте... Чи дівчина? Знаєш, хто буде?

Клямри сяяли, мов новенькі — добряче начистив перед святом, а доти й забув, коли востаннє їх торкався.

— Звідкіля мені знати?

— Кажуть, нібито жінки відчувають такі речі.

— Кажуть, нібито вагітних не варто дратувати, — буркнула Катря. — Я відчуваю хіба що бажання вбивати. Гадки не маю, хто там сидить. Хлопець, дівчина, двійня, трійня...

— Трійня!

Така можливість йому й на думку не спадала.

— Цілком імовірно, — знизала плечима Катря та взялася було за гребінець, але одразу відкинула його. — Ну от і маєш, тільки заговорили про їжу, а я знову відчуваю голод! Срака-мотика, що за життя?

— Принесу тобі сніданок.

— Буду вельми вдячна, а я поки підснідаю, — вона дістала з-під подушки згорток.

То виявився рушник із загорнутими наїдками, що вочевидь перекочували сюди вчора з бенкетного столу.

— То ось звідки їдлом пахло!

— Завжди маю щось напоготові, — Катря окинула страви палаючим поглядом і потерла долоні. — Але сніданку це не скасовує, любий чоловіче.

— Зрозумів, — Северин мить коливався, чи варто зробити їй зауваження щодо їжі в ліжку, але вирішив утриматися. — Смачного.

Вона промугикала у відповідь щось невиразне та взялася до знищення пирога, а Северин спустився до зали. Там уже очікував Іван Чорнововк, постукуючи сталевим перснем по столу.

— Сідай, — наказав осавула призначенців без привітань.

У корчмі було безлюдно, лише сонний корчмар гримів під шинквасом.

— Я все думав, коли ти з'явишся по мою душу, — Северин сів навпроти.

За останні роки Іван помітно здав: війна ніби зламала стрижень, що тримав його, і тепер вага прожитого вичавлювала з осавули життя. Шпакуваті брови виглядали не загрозливо, а радше по-старечому безпомічно. Втім, це була тільки зовнішність, бо вдача старого Чорнововка не змінився анітрохи.

— Вітаю з одруженням. Вибач, що не приєднався до свята. Мав нагальні справи.

— Дякую за привітання.

— Тепер ти маєш зосередитися на головному, — Іван знову стукнув перснем об стіл. — Орден у скруті. Гіршій, ніж за часів Рокошу. Ти потрібен нам.

— Тобто куреню призначенців.

— Віра попередила?

— Ні, це було очевидно.

— Вона відстоювала тебе, наче ти слимак, який убити не здатен! Але ти — Чорнововк, син Ігоря, мого учня. Наше ім'я не боїться проливати кров! — Іван ударив кулаком по столу. — Настав час для справжньої служби. Аби розставити крапки на «ї», нагадую, що твоєї думки ніхто не питається. Це наказ.

— Авжеж, — спокійно відповів Северин.

— Колись ти хотів бути, як батько.

— Колись хотів, — знизав плечима Северин. Колись він був дурним і наївним.

Зараз, можливо, досі дурний, але точно не наївний.

— Ми вже працювали разом під час війни, — холодний тон відповідей не знітив осавулу. — Тому розводити сентименти нема потреби. Ти знаєш, що робити. Я ще після війни хотів тебе забрати, бо з таким талантом скніти серед двохвостих — суцільне марнування! Але Віра не дозволяла, стара відьма...

— У призначенців мало людей?

— Скрізь мало людей, — осавула стукнув печаткою по столу. — Чи думаєш, занепад Ордену нас не обходить? Ми тут усі разом в одній сраці!

— Я служитиму віддано в будь-якому курені.

— Радий це чути. Книша пригадуєш? Брат Полин. Нема більше брата Полина. І багатьох інших призначенців, без яких я куреню не уявляв, — теж немає! Твоя служба замінить їхню втрату.

Тобто він убиватиме за кількох одразу.

— Отже, відтепер молодий Чорнововк служить у курені старого Чорнововка.