Тенета війни

— З чим і вітаю, — Іван виклав на стіл невелику грамоту з кількома печатями. — Офіційно ти наймолодший призначенець в історії Ордену.

— Нова грамота? — Северин посміхнувся на словах про наймолодшого призначенця. Кому яке діло до його віку?

— Так, бери і користуйся. Для нашого куреню вона потужніша за решту... Але про це згодом. Я взагалі чимало тобі розповім, бо найближчі тижні працюватимемо разом.

— Якесь важливе доручення?

— Спочатку згадаєш, як усе робиться. Бо займався три роки невідомо чим... А потім будуть важливі доручення.

— Я все добре пам'ятаю, — Северин вишкірився. — Прийти, вбити, повернутися. У мене спочатку руки тряслися і жахіття потім снилися. А згодом звик.

— Це було під час війни, брате. Там було інакше.

Не було.

— Сьогодні-завтра насолоджуйся подружнім життям, а післязавтра чекатиму о цій годині тут біля стаєнь.

Характерники встали і потисли руки.

— До речі, куди ви поділи Буханевича?

— Захар супроводив його до Черкас. Купили коня та речі першої необхідності, — Северин не бачив сенсу приховувати правду від осавули. — Розповіли, як їхати далі, не привертаючи уваги.

Усю правду він залишив при собі: Захар видав Володимиру листа для Соломії і наказав їхати до неї. Але цього старому Чорнововку знати поки непотрібно. Бозна, які у нього плани на Буханевича.

— Вляпався той корчмар знатно. Шкода, — осавула склав пальці обох рук і смачно хруснув суглобами. — Люди Басюги вже шукають справжніх писак. Колись ми вміли відвертати дим... А тепер лише гасимо полум'я.

По цих словах він знову став схожим на втомленого дідугана.

— До речі, — згадав Северин. — Я маю знати твоє прізвисько.

— Так, — кивнув Іван. — Морок. Брат Морок.

Чогось такого Северин і очікував.

— Наостанок, Щезнику. Ти чуєш голос Звіра?

— Жодного разу я не чув того голосу, — відверто відповів сіроманець. — Мабуть, йому так мерзенно від моїх діянь, що він сховався назавжди.

— Нехай так і буде, — осавула вийшов із корчми, кинувши наостанок: — Не хочу, щоб ти повторив долю батька.

Але робиш усе, аби я повторив її, подумав Северин.

Узяв до рук строкату грамоту. Отже, він тепер не тільки майбутній батько (можливо двійні, можливо трійні, аби тільки не трійні, до цього він достеменно не готовий), але й призначенець. Наймолодший призначенець в історії Сірого Ордену. Велика честь... Років сім тому він безмежно радів би, але тепер Северин не мав ілюзій щодо роботи призначенців. Вони були просто вбивцями — нічого благородного, нічого романтичного.

Він глянув на свою каблучку. Дівчина, яка відтепер була його дружиною, — чи він справді знає її? Чи стали вони з Катрею ближчими завдяки цим золотим смужкам на пальцях? Чи зможуть вони зростити дитину бодай трохи щасливішою за тих дітей, якими були самі?

Перед очима спала дівчинка біля закривавленого батька.

Розділ сьомий

Сім років тому, під час пошуків Савки Пилип вважав зниклого побратима своїм другом, як і решта ватаги (хоч насправді вони були знайомі якийсь тиждень). Тому, коли брат Павич зненацька вигулькнув на весіллі, Пилип щиро зрадів та весь вечір провів у розмовах із ним, чи радше численних спробах розмов. Дивакуватий Павич спілкувався охоче, але постійно перестрибував з теми на тему, змовкав чи недоречно сміявся посеред речення, смикав за приліплене за вухом перо, починав щось жувати, колупався у носі, несподівано корчив гримаси та бовкав щось недолуге: загалом, підтримувати бесіду було непросто. Кілька разів Пилипу здавалося, що крізь химерні хащі він бачить вхід до кімнати з Савкою, якого вони знали до викрадення, але щоразу то була омана. Нарешті він покинув ці спроби. Савка змінився, як змінилися всі вони... Тільки ще дужче.

— Старого знайомця не знайдеш. Спробуй натомість побачити нового, — прошепотіла йому Віра Забіла.

Пилип із властивою йому методичністю, питання за питанням, узявся вивчати старого нового друга.

— Павичу, ти не знаєш, що сталося з твоїм учителем, Мироном Деригорою?

— Хвилі. Чорні хвилі забрали, — Савка прицмокнув губами і долонями зобразив рухи хвиль.

Мирон зник безвісти напередодні Північної війни, його тіла не знайшли. Поширена смерть розвідників.

— А пригадуєш, як гуляв з нами Києвом?

— Завелике, забагато, — Павич заламав руки і нервово озирнувся. — Старі нитки, нові нитки, рояться в кубельці, не розібратися, не розрізати, загубитися-загу битися...

Марнуєш час на божевільного.

Ного обличчя застигло та змінилося так швидко, що Пилип пропустив мить перетворення. Тривога і страх зникли, натомість Савка дивився прямо у вічі Пилипові.

— О, червоні вогники! Не ховайтеся! — він смикнув павине перо за вухом. — Той, що всередині, сильний. Давно зламав кордони Ецерона. Нашіптує...

Він знає.

— П-про що ти? — Пилип ледь стримав тремтіння голосу.

Його треба вбити!

— Серце, не стукай так швидко, — розсміявся Савка та обережно торкнувся вказівним пальцем між лоба Олефіра.

— А ти замовкни.

Дотик був м'яким, ледь відчутним. Пилип неабияк перелякався: вперше хтось без жодного натяку зрозумів...