Щезник повідомив новину, коли ватага зібралася на прощальний кухоль. Еней виглядав приголомшеним, Малюк і Варган радісно привітали з цією подією. Савка не з'явився — за словами Северина, уже чкурнув геть із Буди своїм незбагненим маршрутом.
— Призначенці, — повторила Соломія та постукала пальцями по столу. — Це не той самий курінь, де служив його батько?
— Той самий.
— Як іронічно, — Соломія налила собі вишнівки і запропонувала Пилипові, але той відмовився. — Варто його тепер чекати з первістком від якоїсь характерниці!
Олефір почервонів і промовчав.
— Ну, а ти? — Соломія уважно вивчила його обличчя. — Що в тебе за журба?
Ніч срібної клямри. Зламана кліть. Четверо солдатів. Сльози Майї. Багряні хвилі. Священник і його охоронець. Настирливий голос. Піштолик із срібною кулею.
— У мене все добре, — чемно всміхнувся Пилип.
Спалося напрочуд спокійно. Після Буди Звір чомусь дав йому спокій: не втручався в думки, не заважав розмовам, не розхитував душевний спокій. Злякався піштолика? Чи тому зарадив Павич? Адже саме після його доторку голос затих... Щезник казав, що Савка має дивні сили, природа яких навіть йому, колишньому двохвостому, незрозуміла.
Бозна-чому замовк Звір, але нехай він мовчить і надалі.
На ранок Пилип насамперед перевірив дуба. Скарбничі розкопали, що абонентська скринька в Коростені належала конторі «Chysta mriya»: заледве чотири місяця існування, статутний капітал у десять золотих і створення друкованих видань за оголошену мету підприємства. Управителем значився такий собі Хведір Цапко, кількаразово судимий і тричі засуджений за дрібні афери та шахрайство. Класична ширма гравців, які бажають залишатися невідомими.
Сам Хведір дотримувався альтернативної точки зору щодо своїх талантів: він вважав себе несправедливо засудженим генієм, чиї здобутки привласнила жадібна влада.
— Як можна називати моє страхування облудною схемою і самим натомість впроваджувати таку саму? — бідкався пан Цапко, наливаючи собі коньяку.
Він любив нарікати на минуле, бодай навіть зі слухачів у кабінеті була тільки пляшка. За стінами безупинно тріскотіли верстати. Попервах ці звуки та потужний запах типографської фарби дратували, але Хведір пристосувався і взяв за звичку щогодини поважно проходжатися цехом, на роботі котрого він ані чорта не знався.
У світі таки існувала справедливість! Нарешті Хведір обійняв гідну посаду, що цілком відповідала його талантам, міг насолодитися безбідним життям, заслуженою платнею та солодким байдикуванням, десь глибоко в душі підозрюючи, що незабаром це все скінчиться, бо занадто вже добре виходить, а в житті так не буває і загалом воно нагадує одну з його власних схем, в якій він, щоправда, не на місці організатора...
Двері до кабінету з хряскотом розчахнулися. Цапко навіть не глянув, хто продерся крізь охорону, а довірився вкоріненим рефлексам, що кинули його до відчиненого вікна. Вікна не дістався: у повітрі свиснуло, ногу вжалило й смикнуло, і Хведір повалився долі.
Не встиг допити коньяк, подумав він розпачливо. Французький, справжній, контрабандний!
— На допомогу можете не кликати, все одно не почують. Гарна у вас друкарня, — повідомив незнайомець, змотуючи канчук, яким уміло попередив утечу. — Чимало верстатів, багато людей. Усі при справі.
— А ти ще хто? — почав Хведір, роздивився черес із трьома клямрами та стулив пельку.
Це було гірше за сердюків.
— Цікавий життєвий поворот, пане Цапку, — характерник говорив так спокійно, що спиною бігли сироти. — Поясніть мені, як усе склалося. Вийшли з тюрми... І раптом засновуєте видавництво. Орендуєте велике приміщення, купуєте верстати, наймаєте людей. Працюєте безперестанку, друкуєте спочатку листівки, потім цілу книжку. Наклади вимірюються десятками тисяч. І що найцікавіше, розповсюджуєте це добро по всіх полках Гетьманату геть безкоштовно. Звідкіля така щедрість?
— Старі запаси відкопав, — бовкнув Хведір.
— Авжеж, — характерник повів рукою і канчук поповз підлогою, наче змія. — Не знайшли кращого застосування старим запасам, аніж альтруїстичне створення бруду проти Сірого Ордену.
— Мої гроші, що хочу, те й...
Канчук свиснув біля вуха і Хведір ледь не обмочився. Рештки відваги зникли.
— Облиште побрехеньки, пане Цапку, я не маю на це часу. Хто платить?
— Якщо я розповім...
— Ніхто не захистить, пане Цапку. Ви вже відіграли свою роль, — блакитні очі дивилися холодно й пронизливо. — Ваші замовники знали, що я знайду це місце, але не попередили. Вас давно списали з рахунків.
— Якщо я розповім, мене вб'ють, — Хведору захотілося плакати.
Занадто швидко скінчилося солодке життя, до якого він устиг звикнути.
— У вас невеликий вибір, пане Цапку. Можете промовчати і померти тут, можете розповісти і спробувати вижити.
— Трясця! — Хведір не вагався. — Гроші приносили готівкою, жодних імен, жодних банківських цидулок. Всі наявні документи у столі. Це все, що я знаю! Мене просто посадили в крісло та давали папірці на підписи!
— Дякую, — характерник підкинув ключі на долоні. — Бачите, пане Цапку, це було доволі просто.