Тенета війни

— Непросто, — заперечив Хведір. — Ударте мене кілька разів та відріжте мізинця. Якщо мене спіймають, то не повірять, що я не продався!

— Докази тортур? Гаразд, — сіроманець знизав плечима і дістав з-за череса ніж. — Опісля розкажете, хто саме посадив вас за стіл і давав папірці на підпис. Потрібен детальний опис. Мені дуже кортить познайомитися з вашими замовниками.

Характерник без попередження копнув його в зуби, а потім у живіт. Хведір набрав повітря застогнати, коли праву долоню втиснули у підлогу.

— Ні! Я передумав, відрізати не тре... — зарепетував було Хведір, але кінець фрази потонув у вереску, який ніхто не почув за гулом друкарських верстатів.

Кров порснула в обличчя сіроманця. Він раптом впустив ножа та з хрипінням повалився навколішки. Руки охопили голову, на шиї напнулися м'язи, і характерник заревів так, що очі полізли із зіниць. Хведір не знав, чого більше жахатися — видовища кривавого відрубка замість пальця; відтятого мізинця, що нагадував білого черв'яка на підлозі; чи юродивого сіроманця, що бився прямо перед ним у страхітливому припадку.

— Покинь! Облиш! Згинь! — кричав характерник, качаючись підлогою. — Що мені зробити, аби ти зник назавжди?

Він ляскав себе по щоках, бився лобом об дошки, кусав губи, а потім вихопив невеличкого піштоля та приставив собі до скроні.

— Я натисну його, клянуся! Ти знаєш, що там! Ти не зможеш мене спинити! Ще раз я почую тебе, ще раз побачу багряні брижі, то миттю натисну гачок — і все скінчиться!

Хведір того вже не бачив: забувши про біль, вистрибнув через вікно й дременув так, що п'яти виблискували. Від самого початку цієї клятої авантюри він знав, що не варто зв'язуватися з вовкулачими справами, від самого початку було зрозуміло, що за золото доведеться розплатитися, і ось тепер він втратив пальця, бозна-скільки божевільних характерників шукають його, а єдиний вихід — тікати світ за очі та десь далеко за державним кордоном починати друге життя. Так пан Цапко зник із земель Українського Гетьманату і більше ніхто його не бачив.

А Пилип усе качався підлогою та кричав, кричав, кричав, але гул друкарських верстатів поглинав його лемент.

***

Час покінчити з цим. Заради родини. Заради мрії. Заради вбитого Павла. Заради себе. Чого б воно не вартувало!

У рішучому сум'ятті Гнат не одразу помітив, що Упир зашкутильгав. На щастя, це сталося у місцині, де мешкав знайомий коваль Гриць, який не вперше допомагав із конем.

— Здоровенькі були, — привітався Гнат.

Гриць, який міг ламати підкови голими руками, саме збирався пройтися молотом по розпеченому шматку металу, що його кліщами на ковадлі тримав підмайстер.

— Підкуватися треба.

— Зачекай, — Гриць кілька разів ударив, розбризкуючи помаранчеві іскри.

Іскри нагадали, як Гнат вів сестру-наречену до дуба. Гарний спогад... Він був так само щасливий, як і на власному весіллі.

— Одну підкову? — спитав коваль.

— Решту не завадить перевірити.

Упир форкав і копита наставляти не бажав — знав, до чого все йде, а він страх як не любив підковуватися.

— Третю також треба, — оголосив Гриць після оглядин.

— Треба — то роби.

Коваль, зазвичай охочий до баляндрасів, мовчав. Поки підмайстер тримав копито Упиря, а Гриць ладнав нову підкову, Гнат заспокоював коня, поміж тим спробував завести розмову.

— Ото крутимось, як ті млини, а все стоїмо на місці, — зазвичай ця глибока фраза оберталася початком розмови з будь-яким ремісничим.

— Угу, — тільки й буркнув Гриць.

Він безкоштовно витягнув Гнатові гнилого зуба, коли жоден знахар у навколишніх паланках не допоміг. Гриць завжди поводився як добрий приятель, то що могло... І тут Гната осяяло: клята книжка! От у чім справа! Треба було Буханевича спалити разом із його корчмою.

За роботу Гриць узяв повну ціну, хоч раніше не гребував поторгуватися.

— На чарку теж не запросиш? — спитав Гнат прямо.

— Часи змінюються, — відказав коваль. — Як послуги мої потрібні, то заходь. Але разом не питимемо.

Кілька секунд Гнат боровся із бажанням зацідити ковалеві в бороду, але натомість крутнувся на закаблуках та вийшов геть. До біса Гриця! Хай думає собі, що забажає.

У порожній «Нічній мавці» за шинквасом чатував сонний Тарасик.

— Пане Бойку! — привітався він голосно. — Давно не бачилися!

— Ти запам'ятав моє прізвище.

— Хіба ж вас забудеш? — усміхнувся Тарасик. — Чарку на особистий рахунок?

— Давай.

Після горілки прокинулася спрага, проте від другої чарки Гнат відмовився.

— Ви прибули зарано, пане лицарю, дівчата ще не приймають, але...

— Мені потрібен Шевальє. Він унизу?

Характерник знав, що цей день настане, знав ще відтоді, коли вперше потиснув руку бандита, та все одно почувався неготовим. Але зараз відступати не збирався.

— Не можу знати напевне, пане лицарю, — знітився Тарасик.

— Брехати навчися, шмаркачу.