Теплі полярні ночі

Піраміда доволі довго стояла непорушно, всі члени родини, за винятком батька й песика, усміхалися. Вираз обличчя першого вказував на неймовірну напругу, яку він витримував: лице набрякло від крові, набуло темно-червоного, майже чорного відтінку, губи були щільно зімкнені, щоки й очі випнулися, м’язи та вени під шкірою звивалися, наче змії, що намагаються вирватися на волю. Було ясно, що йому ставало дедалі важче, аж ось, коли здавалося, що він не втримає, десь пролунав постріл, і вся фігура миттєво розсипалася, кожен зістрибнув на підлогу й уклонився, включно з песиком.

Публіка винагородила їх схвальним криком та оплесками, вони ще довго стояли, багато разів кланялись, а батько важко хапав повітря, намагаючись віддихнутися.

Карликове слоненя?

Ще мене захопило в цьому цирку біле карликове слоненя, завбільшки із сенбернара. Його хазяїном був підстаркуватий голомозий пан в окулярах із позолоченою оправою, і слоненя за його наказом виробляло різні фокуси: рахувало, відбиваючи ногою, і називало по літерах імена, вказуючи хоботом на табличку з абеткою.

Тварина так мене розхвилювала, що вночі я не міг заснути й хотів побачити його знову наступного дня. Був понеділок, і цирк цього дня виїздив, тож я не мав можливості знову побувати на виставі, але, побачивши моє хвилювання, мама повела мене до циркового табору, і нам дозволили пройти до хазяїнового причепа.

Він був менший за інші, але дуже гарний, із жовтої лакованої деревини, прикрашений мосяжем і з круглим зеленим металевим верхом з мосяжними жолобками навколо. Мама постукала в двері, і коли хазяїн почув, чому ми прийшли, запросив нас увійти. Слоненя було за невеличкою огорожею в дальньому кутку причепа, поруч стояли два блакитні фотелі й така ж канапа. Шкіра слоненяти була радше блідо-сірою, ніж чисто-білою, а в складках — блакитною, як позначки, що залишає на папері калька, якщо провести по ній чимось гострим.

Ми всілися на канапі, а хазяїн зі слоненям — у фотелях. Тварина сиділа дещо незграбно, підпершись передньою ногою і зацікавлено вдивляючись у мене своїми лискучими червоними оченятами старого мудреця. Коли я сказав, скільки мені років, слоненя відрахувало мій вік, легенько відбивши ногою по підлозі, і назвало моє ім’я, вказавши по літерах на табличці. Потім нас пригостили чаєм у біло-блакитних порцелянових чашечках, який слоненя наливало з такого ж чайника, тримаючи його своїм хоботом.

Слоненя злегка стиснуло хоботом мою руку, ніби сумуючи, коли ми прощалися, і зорило зацікавлено нам услід, коли ми виходили.

Було більше казок?

Окрім того карликового слоненяти, я загалом не любив слонів через їхній голий обвислий зад і те, як вони покірно ходили колом, тримаючи хоботом хвіст того, що йшов попереду, і вигадував історії, як вони надуваються, ніби повітряні кульки, встромивши хобот собі в зад, а потім плавають у небі хмарами. Той, хто не міг сам надутися, мусив просити про це товаришів. І якщо товаришів не було, слони залишалися на землі й перетворювалися на м’які камені.

Жирафи — то була інша річ. Я бачив їх у зоопарку в місті, неподалік від якого ми жили, а також на малюнках, і мене вразили їхні неймовірно довгі граційні шиї. Я розповідав казки, у яких деякі з жираф були такі високі, що їхні голови сягали вище хмар, туди, де росли дощові й снігові квіти, якими жирафи харчувалися. У сонячну погоду вони голодували та мусили шукати високу круту гору, щоб на ній попастися.

Голови жираф височіли так далеко в небі, що тварини вдягали окуляри, якщо хотіли розгледіти те, що відбувається на землі. Щоб приміряти окуляри, лікарі мали приставляти до жираф дуже високі драбини, і лише найхоробріші насмілювалися таке зробити.

8

Над морем?

Як я вже згадував, щоліта тато на кілька тижнів їздив на військові навчання, і одного року ми вирішили поїхати на відпочинок до моря, яке було неподалік.

Того дня, коли татові навчання завершилися, мама, Нора і я сіли на потяг, а батько мав нас зустріти, коли ми проїжджатимемо його містом. Спочатку ми сіли в той самий потяг, що й до баби, але потім пересіли на інший, з м’якими сидіннями й оббитими плюшем стінками купе; у потязі, яким ми їздили до баби, сидіннями слугували дерев’яні лавки, подібні на ту, що стояла перед нашою хатою, тільки з жовтої лакованої деревини й зі стінками, теж із неї.