Подорож тривала навіть довше, ніж до баби, і вже наближався вечір, коли ми прибули до міста, де тато мав до нас приєднатися. Я вибіг у коридор виглядати його з відчиненого вікна. Я продовжував видивлятися його серед натовпу на пероні, але ніде не бачив. Натовп дедалі рідшав, і я почав побоюватися, що тато не з’явиться, але саме тоді помітив його доволі далеко за розмовою з панною Аделею. Я збирався крикнути йому, хоча, ймовірно, він мене не почув би, проте тоді вони попрощалися, і панна Аделя пішла в один бік, а він — в інший, до мене. Я хотів розповісти про побачене мамі, але потім передумав. Їй точно це не сподобалося б. Мама стояла поруч зі мною, в окулярах, але гадаю, вона їх не бачила. Окуляри не покращили її зір настільки. З нами також була Нора, але вона не дивилася в той бік.
Батько був у цивільному, з великою валізою в руці, із серйозним обличчям він визирав номери вагонів. Я йому крикнув, він мене побачив, його обличчя просяяло, він прискорився й зайшов до нашого вагона.
Незабаром він уже був у коридорі, обійняв і перецілував усіх нас, і ми разом повернулися до купе й продовжили подорож.
Ми винаймали кімнату в хаті на краю містечка, серед дюн поблизу води. Вже майже споночіло, коли потяг прибув на нашу станцію, і ми взяли бричку туди, де мали зупинитися.
Наша кімната була на другому поверсі, і звідти було видно якусь світлу смужку, що мерехтіла віддалік, серед темних пагорбів дюн. Це було море.
Сильний вітерець із запахом йоду, того, яким мажуть рану, коли поріжешся, віяв від моря і тріпотів фіранкою мені в обличчя, і я знов і знов її прибирав, намагаючись визирнути з вікна.
Я хотів одразу побігти до моря, побачити його, але мені сказали, що було запізно. Побачимо його всі разом уранці.
Трохи попоївши в їдальні внизу, ми повернулися до нашої кімнати, а потім лягли спати.
Я лежав і слухав звук моря, подібний на шарудіння листя на вітрі, яке то замовкало, то знову шуміло, замовкало знову, аж доки, як завжди, не усвідомлюючи того, я заснув.
Вранці воно було спокійне й рівне і не видавало жодного звуку, як напередодні ввечері, коли ми приїхали. Легкі хвилі, здавалося, накочувалися на пісок неуважно, нагадуючи несвідомі порухи пальців людини, що нервує.
Однак море було широке, сонце відбивалося від його поверхні, як від величезної дошки, пофарбованої срібно-сірим, і я не міг відвести від нього очей.
Я забув про нього задовго до поїздки, але, коли побачив море, всі мої спогади повернулися.
Я бачив пряму лінію обрію й казав собі, що мій брат стоїть там, по інший бік, і теж думає про мене. Але напрямок, куди я дивився, різнився від того, де я його уявляв раніше, і сама думка вже мене не збуджувала так, як тоді, тому я облишив думки про нього й більше ніколи не згадував.
Я плавав біля берега, тримаючись за татову руку, хоча й недовго, бо вода була холодна. Проте тато багато купався, а Нора — трохи більше за мене. Але для мами було занадто холодно, і вона так і не зайшла у воду.
Ми розіслали коци подалі від інших, неподалік від дюн, де було тепліше, і там засмагали та влаштовували пікніки.
Тато читав газети й грав сам із собою в шахи по кілька годин поспіль, а я спостерігав і запитував, що він робить.
Одного дня з дюн спустилися двоє чоловіків, що несли велику шафу. У своєму обшарпаному й неохайному одязі вони скидалися на безхатьків.
Вони зайшли у воду, кинули туди шафу й попливли з нею поруч, відштовхуючи її подалі від берега. Всі підвелися і довго спостерігали за тими чоловіками, доки вони не щезли з очей.
Про них потім усі говорили ще кілька днів, навіть писали в газетах, але ніхто не знав, хто вони, чому так вчинили й що було далі.
Мама вважала, що вони хотіли перепливти до країни по той бік моря, але тато сказав, що тільки божевільні вирішили би плисти так далеко. Туди вони ніколи не дісталися б. Тато сказав, що, найпевніше, то був просто трюк, щоб усіх спантеличити. Їх, імовірно, незабаром підібрав човен.
Проте я знав, що обоє вони помилялися. Чоловіки просто хотіли забрати із собою в море шафу. Чому це було так важко зрозуміти?
Я рідко її бачив, а надворі — так взагалі ніколи. Вона повсякчас хворіла й не виходила, завжди лишаючись в палаці.
Я бачив її, високу і дуже худу, в довгій чорній сукні або халаті. Вона повільно ходила, тримаючись за стіни й меблі, не звертаючи на мене уваги, наче не бачила, як я намагався проскочити в потрібне місце, але якось вона зупинилась і темним, як вона сама, голосом запитала мене, чи я не син поручника, маючи на увазі мого тата.
Я йшов іншою стороною коридору, а тут зупинився і, притиснувшись про всяк випадок до стіни, винувато відповів, наче зробив щось зле, що так і є. Але вона нічого не відповіла й пішла далі, а потім і я собі рушив тишком-нишком.