Теплі полярні ночі

Вояк, що стояв поруч зі мною в однострої, повернувся до мене і сказав щось нагальне німецькою. Я розрізнив лише кілька слів: Bubi — хлопчик; steig aus — стрибай; Deutschland — Німеччина. Вочевидь, він квапив мене вискочити з потяга, бо інакше я опинюсь у Німеччині.

Тоді потяг уже почав набирати хід, і, наче одержимий, я побіг назад до дверей, крізь які ввійшов, вистрибнув у повітря і, вдарившись об землю, покотився.

Мороз пішов мені по шкірі, а волосся стало дубом на голові, коли я зупинився. Збираючись підвестися, я заклявся більше ніколи не вчиняти такого безглуздя.

15

Знову Вечір?

Війна проникла була в мозок і життя кожного, і ми з друзями вже не проводили багато часу на Наталці. Натомість я повернувся до свого вірного товариша Вечора і грався там сам годинами або сидів на вербі та мріяв, заколисаний неквапливою течією внизу.

Одного дня, коли я був занурений саме в це заняття, до мене долинув голос з боку бабиної хати. Мене кликали на ім’я. Високий жіночий голос настирливо розтинав повітря, як неймовірно довгий батіг, спочатку розгортаючись, потім вигинаючись граційно навсібіч, розпрямляючись, доки не витягувався на повну довжину й нарешті вистрілював із раптовим ляским призвуком тиші.

Я вже певний час чекав на щось таке і знав напевно, що воно значить, свідомо відмовляючись реагувати, вдаючи, що я десь в іншому місці й не чую, і лише коли голос урвався, повільно, наче до краю виснажений, я зліз із дерева й поплентався додому. Пішов не дорогою, а полями й задвірками, що, вихиляючись, привели мене до бабиної хати.

Позирнувши над парканом, я побачив, що вікно в кімнаті, де лежала мама, відчинене, тож заліз у двір, підійшов до вікна і крізь нього вліз у кімнату.

Мама, як завжди, лежала горілиць, витягнувшись на повний зріст під простирадлом, але тепер його натягли поверх голови так, що не було видно навіть розхристаного на подушці волосся.

Із серцем геть у горлі, я, здається навшпиньках, підійшов до ліжка, потягнув і трохи підняв простирадло, зазираючи під нього.

Її обличчя виглядало краще, ніж впродовж останніх кількох місяців — повніше і м’якше, і вираз спокою розгладив її риси. Їй уже не боліло. Ніс її, одначе, залишився тонким і загнутим, як і раніше, а очі під заплющеними повіками — опуклими й величезними. Я дивився на неї кілька секунд, а потім, вирішивши, що побачив усе, що можна, знову натягнув простирадло поверх обличчя і цього разу вже точно навшпиньках підійшов до вікна і виліз надвір.

Я переліз через паркан і знову поплентався полями й задвірками, доки не вийшов у поле за містом, виліз на великий пагорб, ліг у високу траву і почав спостерігати, як угорі наді мною на небі кудись пливуть хмари, як зовсім нещодавно плинула вода у Вечорі.

Я лежав так довго, аж доки не стало пізно, а повернувшись додому, зайшов крізь передні двері.

Баба і Стефа чекали на мене, але нічого не сказали, усвідомлюючи, що я вже знаю, що сталося.

Нора, ймовірно, плакала у своїй кімнаті.

Частина третя НОЧІ

1

Хто була Стефа?

Стефа була мамина дальня родичка, яка приїхала допомогти за нею доглядати, коли мама повернулася з лікарні. Вона замінила двох служниць, яких відпустили, і поселилася в кімнатці поруч із кухнею, де раніше мешкали служниці.

Раніше вона жила в місті в одному помешканні з матір’ю й однорічним сином Юрчиком. Вона нещодавно розлучилася з чоловіком, і той поїхав з міста.

Хлопчик не міг жити з нами, тож його залишили з бабусею. Стефа часто заходила до них упродовж дня, проте ночувала в нас.

А тато?

Тато був на Східному фронті. Коли мамин стан погіршився, йому надіслали телеграму з проханням приїхати. У звичайній ситуації йому дозволили б, але росіяни саме перейшли в наступ, і коли мама померла, його підрозділ потрапив в оточення й ми не знали про його долю. Ми лише знали, що вони намагаються звідти вирватися.

Поминки?

Наступного дня мамине тіло вимили, вдягли й поклали на стіл у вітальні для прощання. Дві жінки, яких я не знав, прийшли допомогти бабі й Стефі. Пам’ятаю, я сидів у вітальні й спостерігав, як вони сновигають туди-сюди в кімнату, де вона лежала, то заносячи, то виносячи речі, ніколи не забуваючи причинити за собою двері.

Мама лежала в труні в довгій чорній сукні з розлогим білим коміром, подібним на велетенську ромашку навколо її шиї, із брошкою з гірського кришталю, припнутою на грудях. У мами була схожа прикраса зі справжнім діамантом, і хоча дехто хотів, щоб вона пішла в могилу з діамантовою, усе ж вирішили замінити дорогоцінну на кришталеву. Нам знадобляться гроші. На ноги їй вдягнули чорні панчохи й чорні черевики. Руки схрестили на грудях, праву поверх лівої, щоб на пальці виднілася обручка, під голову поклали білу подушку, а поруч — кілька білих лілей. Диво, як їх так швидко знайшли. Її волосся вимили й зачесали, і, як колись, воно знову стало хвилястим, а вона — спокійною, хоча й не такою, як видалася мені, коли я побачив її під простирадлом.

У вечір почали підходити люди, щоб вшанувати маму, і дехто залишався.