Виявилося, що ми десь за містом, бо навкруги була тиша. Здавалося, що всі спали. Було чути лише важке людське дихання.
Попереднього дня Стефа багато часу проводила зі своїм сином і не звертала уваги на мене. Мене спочатку це турбувало, але потім я викинув його з голови й зосередився на своїх справах. Тепер, одначе, відчуття повернулося навіть сильнішим, ніж до того. Це був страх, що мене покинуть. Вона єдина на світі, хто в мене залишився, і якби вона мене покинула, я залишився б цілковито самотнім. Почуття було надзвичайно неприємне, неначе я опинився в дуже тісному місці, через що на мене напала клаустрофобія. Голова ззаду і потилиця почали мені терпнути. Я мусив щось зробити!
Ми всі спали на підлозі, Стефин син ліворуч від мене, а вона за ним. Я чув його тихе дихання з легкими хрипами, наче в нього була маленька застуда. Я погрожував убити вуйка Ґенка, досяг у цьому успіху й уникнув покарання. А що, коли я вб’ю Стефиного сина? Я можу затиснути йому ніс, щоб він не дихав, і він задихнеться. Ніхто не дізнається, що то я його вбив, і Стефа любитиме тільки мене. До того ж який сенс йому жити далі? Стефі дуже важко дістати йому належну їжу — молоко та яйця, — а від того, що їмо ми всі, він слабне й хворіє. І якщо він виживе, що на нього чекає? Життя в чужій країні серед ворожих людей… А якщо помре мати, що він робитиме? Йому краще померти зараз.
Я лежав на спині, тож, затримавши віддих, повернувся на лівій бік, простягнув праву руку, намацав його носик і затиснув пальці. Він був крихітний, із ніздрями твердими, наче з гуми, які відкрилися, щойно я послабив пальці. Вони нагадали мені гумове каченя, яким я грався, купаючись у дитинстві у ванні.
На диво, він не намагався прибрати мою руку або вивернутися, а просто заплакав. Спочатку лише хникав, але незабаром перейшов на гучний плач.
На мить я задумався, чи не затулити йому рота рукою, щоб він задихнувся, але зрозумів, що це не спрацює, до того ж почув, як з іншого боку заворушилася Стефа. Що буде, якщо вона знайде мою руку на синовому роті?
Похолонувши від страху, я швидко забрав руку, саме вчасно, щоб уникнути дотику до її, яку вона простягла до його обличчя.
Щосили сподіваючись, що вона не з’ясує, що сталося, я скрутився клубком під своєю ковдрою, намагаючись стати якнайменшим, лежав, як мертвий, очікуючи, що буде далі. Спочатку я інстинктивно хотів повернутися на інший бік, але передумав. Краще було не ворушитися. Повернувшись, я можу привернути її увагу.
Вона нічого не запідозрила і, заспокоївши сина, знову заснула. Мені полегшало, і я відпружився, а коли потяг рушив, швидко заснув, знову заколисаний стукотом коліс.
Був недільний ранок, і ми зупинилися на рейках поблизу невеличкого угорського містечка. Повідомили, що ми стоятимемо тут до після опівдня, і вранці багато людей вирішили піти й оглянути населений пункт. Я теж пішов.
Місто мало чудовий вигляд — охайні будиночки з білими стінами під дахами з червоної черепиці за штахетними парканами, які я бачив з потяга по всій країні, і чисті бруковані вулички, засаджені ретельно підрізаними деревами. Це було найчудовіше місто з усіх, які я бачив.
Особливо гарною була центральна площа, нахилена вбік від залізничної станції, звідки ми йшли. Велика й прямокутна, оточена однаковими двоповерховими будинками із такими ж білими стінами під дахами з червоної черепиці, зі значно більшою триповерховою будівлею ратуші в одному кінці під дахом з червоної черепиці, над яким здіймався високий зелений металевий шпиль із флюгером нагорі. Доглянутий тротуар з великих кам’яних плит ішов уздовж будинків, відділений бруківкою з усіх трьох боків від відкритого простору в центрі. Центральна частина була з тих самих кам’яних плит, що й тротуар, оточена щільним рядом дерев із підстриженими кулястими кронами, що ледь-ледь не торкалися одна одної. Довгі білі лавки з вигнутими спинками з тонких дощечок, подібні на ту, що стояла перед хатою, де ми жили на дворі граб’ї Кароля, розташувалися під деревами на однаковій відстані.
Мені сподобалося поєднання кольорів — червоного, білого й зеленого, і лише пізніше я зрозумів, що то кольори угорського національного прапора. Не знаю, чи то так спланували, чи просто був збіг.
Одна з будівель праворуч виявилася критим базаром, і ми завітали туди після прогулянки площею.
Базари в нашому місті були відкриті, із возами, рундуками, столами, продукти лежали на землі впереміш, і це був перший критий базар, який я бачив.
На столах лежали різноманітні вироби, від одягу й посуду до харчів, усе охайно розкладене, і ми ходили рядами, захоплено позираючи навкруги, вражені такою ряснотою й ладом.