Теплі полярні ночі

Земля під ногами була мокра, але я зробив щось схоже на ліжко з очерету навколо себе, зігнувши його й утрамбувавши, ліг зверху, зручно вмостився і задивився на небо.

Довкруги ходили люди, і я чув, як вони гуляють і розмовляють, але я лишався на самоті в своєму маленькому закутку і міг робити, що мені заманеться.

Я уявляв себе в Єгипті, десь на Нілі, місцині, подібній на ту, де був Мойсей, коли мати поклала його в кошик, або в Індії, де у високій траві зачаїлися тигри, полюючи на свою здобич, а також у плавнях уздовж Дніпра із запорізькими козаками, де вони готувалися до наскоку на турків, ладнаючи свої швидкі чайки. Я пам’ятав, якими видатними воїнами вони були і як вони ховалися під воду від турків і татар, занурюючись із головою і дихаючи крізь очеретинку, щоб потім несподівано напасти на ворога й перемогти. Мені кортіло самому таке спробувати.

Довкола була тиша?

Я, мабуть, мріяв так десь із півгодини або навіть більше, коли зрозумів, що довкола все стихло.

Спочатку я не хвилювався, але потім, усвідомивши, що це може значити, захолов од жаху. Чи не тому тут нікого не було, що потяг відійшов? Мені здалося, ніби я нещодавно чув гудок, який сповіщав про відправлення. Також я, здається, пам’ятав, як люди гукали одне одному, викараскуючись з очерету.

Так, я вирішив, я був певен, що чув свистіння потяга, який попереджав усіх, що час повертатися, і люди квапилися звідси, щоб на нього встигнути. Було це досить давно — хвилин зо п’ять тому чи трохи більше. І я це зігнорував!

Ти біг?

Як одержимий, я зірвався і пробував бігти крізь очерет стежкою, прокладеною раніше. Та це було неможливо, і моє просування скидалося радше на намагання звільнитися з чиїхось обіймів, аніж на біг. Я й далі проштовхувався крізь ненависний очерет, що ставав на шляху, спотикався, падав і підводився, щоб потім знову все повторити.

Та зрештою я опинився на відкритій місцині й побачив на відстані, високо на валу наді мною потяг. Він уже рухався, хоча досі повільно, і я помітив темні постаті якогось півдесятка людей, що бігли за ним, намагаючись наздогнати.

Ти кричав?

У відчаї я закричав їм, щоб зупинили потяг, простягнув руку, спіткнувся, впав, підвівся і побіг знову, витягуючи руку якнайдалі, неначе це могло допомогти. Але потяг набирав швидкість, стаючи щомиті меншим. Я не був певен, чи всі люди з тих, що бігли за потягом, спромоглися його наздогнати, але вже нікого не бачив. Я сподівався, що помиляюся і принаймні один з тих не встигнув, щоб я не залишився сам.

Ти біг далі?

Однак я не переставав бігти. Було видно тепер лише верхівки останніх кількох вагонів потяга, але я думав, що був шанс, що я ще зможу його наздогнати. Можливо, комусь удасться повідомити машиністу, що людина відстала, і він зупинить потяг.

Я пригадав тоді випадок зі шпитальним потягом, коли я в ньому забарився і ледве встиг зіскочити, як тоді я сказав собі, що більше ніколи не вчиню такого безглуздя. Цього разу мій вчинок був куди безглуздіший! Та я відігнав цю думку. Тепер був не час докоряти собі за безглуздість. Я мусив наздогнати потяг! Тож я біг далі.

Ти досяг рейок?

Облишивши спроби пересвідчитися, чи потяг і досі видно, натомість постійно дивлячись собі під ноги, щоб не впасти й не згаяти часу, я досяг валу, видерся на нього й зупинився.

Потяга не було. Однак я все ще міг бачити його на рейках далеко попереду, як він усе меншав, начебто намагаючись перетворитися на точку сходження в просторовому кресленні. Земля обабіч була пласка й порожня, а вгорі — величезне пусте небо. Я озирнувся і не побачив нікого. Усі, хто біг за потягом, зуміли його наздогнати. Я зостався сам.

Ти пригадав?

Я пригадав, як люди казали про мою вимазану розтовченою суницею ногу і штанці, що то лихе знамення. Вони мали рацію. Саме це мало статися зі мною в дорозі. Все від початку було визначене наперед. Іронічно, що на мені якраз були ті самі штанці й на них навіть тоді залишалася пляма. Ще більше лиха чекало мене попереду.

Ти зрозумів?

І тепер я зрозумів, чому відчував, що «Акселева печера» була саме та книжка, яку мені слід було взяти, залишаючи дім, — бо мої мандри мали привести до самотності.

Ти також пригадав?..

Я також пригадав кошенят, яких потопив на містку через Вечір, і подумав, як жорстоко з ними я повівся. Чи не була то кара за скоєне? Чи оминула б мене лиха доля, якби я тоді їх не потопив, якби не виявив такої жорстокості, розкручуючи їх за хвостики та чимдуж стискаючи, коли кидав у воду?

А потім я пригадав велику рибу, яку спіймав, стрибнувши на неї, — як вона підстрибувала на ріні, як хапала повітря, роззявляючи й закриваючи рота з великими товстими губами й зябрами, і як відчайдушно пручалася, намагаючись звільнитися, коли я притиснув її і бив каменем… Я був тоді виродком, і не дивно, що опинився в такій ситуації. Це була кара за те, ким я був і ким є!

Ти усвідомив?