Теплий сніг

Косташен з огидою відкинув сніг убік, обтрусив долоні й підвівся. Уся в райдужних розводах, Каріатида поважно сідала за обрій, попереду - глуха, беззоряна ніч. Одаму стало тоскно. Він озирнувся. Містечко ледве визирало з-за снігових барханів, і різнобарв’я його будиночків здавалося міражем. Повертатись до міста було страшно, але лишатися наодинці з пустелею вночі було ще страшніше. Хотілося, щоб усе це: і пустеля, і ніч, і містечко - насправді виявилось міражем, а він сам опинився далеко звідси, найкраще вдома, на Землі. Косташен пересилив себе і ступнув у напрямі будинків. За весь час перебування на Сніжані він майже не спав. Крелофонію закинув, чого з ним не траплялося ніколи, цілі ночі просиджував у своєму номері, прискіпливо випитуючи в інформатора причини й можливі наслідки цієї дикої нісенітниці, що сталася на Сніжані, а вдень вирушав у пустелю, подалі від міста, від людей, від їхніх незрозумілих та чужих йому вчинків, і сидів тут, спустошений, відчужений, без жодних думок, до самого вечора, поки сутінки не заганяли його знову в містечко, в готель, в його номер - як у пастку, де він знову гарячково починав шукати вихід, якого не було...

У містечко Косташен увійшов, коли сутеніло. На вулицях було порожньо. Нанесений вітром сніг із пустелі рівним шаром лежав на тротуарі, уже тиждень його ніхто не прибирав - економили енергію, і кібердвірники були без роботи. Посередині вулиці виднілася ледь припорошена снігом утоптана стежка, і Косташен швидко закрокував по ній. Добре, що на вулиці нікого не було, - йому ні з ким не хотілося зустрічатися. Він уже підходив до готелю й сподівався, що це йому вдалося, але нараз із провулка назустріч йому вийшов перехожий. Одам нахилив голову, хотів швидше пройти мимо, та щось дивне в перехожому привернуло його увагу. Був він якийсь горбатий, величезний, крокував швидко, притискаючи до грудей ліву руку. Підійшовши ближче, Одам зрозумів, чому цей чоловік здавався таким величезним та горбатим: на ньому була широка кошлата доха, а йшов він настовбурчившись, ніби потерпаючи від холоду. Ліва рука в нього була разів у два товща за праву, і спершу Косташену видалося, ніби той Щось несе, та зблизька стало помітно, що рука просто обгорнута бинтами. Обличчя в перехожого було червоним, а з рота виривалась пара. Коли він пройшов мимо, на Косташена війнуло жаром.

Косташен мимоволі відсахнувся. Іноваріант! Злякано подивився вслід перехожому і відчув, як страх крижаними руками стиснув його в своїх обіймах. Такими ми будемо...

Залишок шляху до готелю майже пробіг. За час своїх нічних пильнувань Косташен багато про що взнав з того, від чого ховався у шкаралупі своєї крелофонії. Дізнався, що тривалість існування Чорних Коконів не встановлено, за деякими гіпотезами вони з’являються й зникають від пульсації до пульсації, а за деякими - можуть існувати мало не вічність. Він дізнався, що акватрансформація, яка здійснюється на основі статусграм Комітету статусу людини, хоча й гарантує життя та здоровий глузд, повністю практично ніколи не відбувається. Особливо це позначається на кінцівках і пальцях. Дізнався нарешті, що Комітет статусу людини займається зовсім не охороною здоров’я, як він вважав досі, а збереженням та стабілізацією виду гомо сапіенс, виключаючи та виправляючи всілякі мутації людського організму, пов’язані з виходом людини у Простір. Він дізнався, що створення подібного Комітету було викликане необхідністю ще на початку освоєння Простору, коли повернення людини на Землю після її тривалого перебування в космосі часто закінчувалося трагедією. Він дізнався, що іноваріанти (мутанти, нащадки тих людей, які не змогли повернутись на Землю й мусили залишитись у Просторі ще до виникнення Комітету статусу людини) існують і досі. На жаль, докладна інформація надавалася лише з дозволу Комітету, але й цих куцих відомостей було досить, щоб запалена уява намалювала ту бездонну прірву, в яку він може потрапити тут, на Сніжані. Прірву, яка відокремить його від людства назавжди.

Косташен забіг у готель, буквально увірвався в свій номер і - застиг від несподіванки.

Його чекали. У кріслах посеред кімнати сиділи троє. При його появі підвелися. В однакових сірих комбінезонах, вони здавались безликими, хоча мозок Косташена машинально відзначив, що всі троє молоді і двоє з них - жінки.

- Ода... Ми до тебе, - мовила одна з жінок, і Косташен із подивом упізнав у ній Брітту.

Комбінезон дивовижно змінив її, зробив чужою, незнайомою, сніжанською, немов усе своє життя вона прожила тут.

Одам перевів погляд на інших - цих він не знав.

- Здрастуйте, Косташен, - сказав хлопець.

Дівчина доброзичливо кивнула.

Косташен не відповів. Нервово пройшовся по кімнаті, скоса поглянув на непроханих гостей і роздратовано запитав:

- Чим зобов’язаний?

Хлопець із дівчиною збентежено перезирнулися.

- Ода... Вислухай нас, - спробувала було пом’якшити різкість Косташена Брітта.

- Чим зобов’язаний? - підвищив голос Косташен.

- Ми прийшли, щоб допомогти вам розібратись у становищі, яке склалося зараз на Сніжані, - просто сказав хлопець.