terri-pratchet-pravda

- Ось що: статтю в «Часі» написав я! – видихнув він. – І написане там сказано мною! Мною! Бо це я здобуваю новини, і я перевіряю їх, і деякі любителі слова «мля» мене за це ледь не вбили! Я – не перший-ліпший хлопець з вулиці! Я не вигадую ідіотських чуток! Подумайте про це, коли спробуєте ще раз ляпнути своє «кажуть»! А я за годину мушу бути в палаці, щоб зустрітися з командором Ваймзом і Патрицієм, хто б ним не був, і дати всьому цьому раду! Це буде не дуже приємно, але я мушу це зробити, бо хотів, щоб ви знали про те, що важливо! Вибачте за чайничка, пані Секретова – впевнений, його можна полагодити.

В раптовій тиші пан Хилько підняв газету і спитав:

- Це ви написали?

- Так!

На Вільяма посипався град запитань.

- Я… е-е-е… думав, що для цього знаходять спеціальних людей…

- Ніхто нікого не знаходить. В газеті працюю я і ще одна дівчина. Все пишемо ми!

- Але… хто каже вам, про що писати?

- Ми просто… вирішуємо.

- Е-е-е… а правду пишуть про великі срібні диски, котрі крадуть людей?

- Ні!

На Вільямовів подив, руку підняв навіть пан Стельмах.

- Так, пане Стельмах?

- У мене серйозне запитання, пане де Ворде. Оскільки ви знаєте ситуацію зсередини…

- Так?

- Чи маєте ви адресу того чоловіка з кумедними овочами?

Вільям і Отто були на місці за п’ять хвилин десята. Під брамою був невеличкий натовп.

Командор Ваймз стояв на подвір’ї, розмовляючи з Підступпом та кількома головами Гільдій. Побачивши Вільяма, він безрадісно посміхнувся.

- Ви запізнюєтесь, пане де Ворде, – сказав він.

- Я прийшов завчасно!

- Я про розвиток подій.

Пан Підступп прочистив горло.

- Пан Нікчемський надіслав записку, – сказав він. – Як виявилось, він захворів.

Вільям розкрив записник.

Голови Гільдій втупились у нього. Він завагався. Та раптом невпевненість випарувалась. «Я – де Ворд, – подумав він. – Не смійте дивитись на мене спогорда! Вам доведеться іти в ногу з «Часом». І зараз я вам…».

- Записку підписала його матінка? – спитав він.

- Не зовсім вас розумію, – сказав адвокат, але кілька з лідерів Гільдій відвернулися.

- Гаразд, що ж усе це значить? – спитав Вільям. – У нас немає влади?

- На щастя, – сказав пан Підступп з виглядом людини, запротореної до одномісного пекла, – Правитель Ветерані почувається значно краще і збирається повернутись до своїх обов’язків завтра.

- Даруйте, йому дозволено все це записувати? – спитав пан Дауні, голова Гільдії найманців, коли Вільям зробив нотатку.

- Дозволено від кого? – спитав Ваймз.

- «Ким», – виправив Вільям пошепки.

- Ну, він же не може записувати все, що завгодно? – сказав Дауні. – Що, як він записуватиме те, що ми не хотіли б дозволити йому записувати?

Ваймз подивився Вільямові просто в очі.

- Закон цього не забороняє, – сказав він.

- Отже, пане Дауні, Правитель Ветерані не піде під суд? – спитав Вільям, секунду подивившись у вічі Ваймзові.

Дауні розгублено повернувся до Підступпа.

- Він може мене про це питати? – спитав він. – Отак підійти й запитати щось таке?

- Так, ваша вельможносте.

- Я повинен відповідати?

- За даних обставин його запитання обгрунтоване, але ви не зобов’язані давати відповідь.

- Ви хотіли б зробити заяву для громадян Анк-Морпорку? – ввічливо спитав Вільям.

- Ми хотіли б, пане Підступп? – спитав Дауні.

Пан Підступп зітхнув.

- За даних обставин, ваша вельможносте, це було б доцільно.

- Ох, добре, ну що ж: суду не буде. Що цілком зрозуміло.

- І його не милуватимуть? – спитав Вільям.

Вельможний Дауні обернувся до Підступпа, котрий знову тихенько зітхнув.

- Знов-таки, ваша вельможносте, за…

- Добре, добре… Ні, йому не потрібне помилування, оскільки цілком ясно, що він цілком невинуватий, – роздратовано сказав Дауні.

- Чи вважаєте ви, що це стало ясно завдяки прекрасній роботі командора Ваймза та його самовідданих підлеглих, проведеній з невеликою допомогою газети «Час»? – спитав Вільям.

Вельможний Дауні отетерів.

- Я так вважаю? – пробелькотів він.

- Думаю, ви могли б так вважати, ваша вельможносте, – вичавив Підступп, остаточно поринаючи в меланхолію.

- О. Тоді вважаю, – сказав Дауні. – Так.

Він витягнув шию, щоб побачити, що пише Вільям. В свою чергу, Вільям краєм ока спостерігав за виразом обличчя Ваймза. Цей вираз являв собою дивну суміш захоплення та гніву.

- Чи можете ви, як офіційний представник Ради Гільдій, заявити про винесення заохочення командорові Ваймзу? – спитав Вільям.

- Хвилину, я… – почав Ваймз.

- Навпевне, так, авжеж.

- Гадаю, грамоту чи Медаль Варти буде вручено якнайближчим часом?

- Послухайте… – сказав Ваймз.

- Дуже, дуже можливо. Дуже можливо, – сказав вельможний Дауні, кінцево зметений вітрами змін.

Вільям надзвичайно скрупульозно записав, і закрив блокнот. Серед оточуючих одразу запанувала атмосфера полегшення.

- Дуже дякую, ваша вельможносте, пані та панове, – життєрадісно сказав він. – О, пане Ваймз… У нас із вами є теми для обговорення?

- Не зараз, – прогарчав Ваймз.

- Чудово. Мені саме час іти писати текст, тож дякую всім ще…

- Ви, звісно, покажете цей… текст нам – перед тим, як ставити його в газету? – спитав пан Дауні, беручи себе в руки.

Вільям загорнувся у своє нахабство, як у плащ.