terri-pratchet-pravda

Правитель Ветерані підняв типографську літеру й узявся уважно її вивчати.

- Гадаю, так, ваша високосте.

- Всі ті історії про людоїдських золотих рибок та чужих чоловіків, що зникають у великих сріблястих тарілках?

- Ні, ваша високосте. Це – те, що суспільству цікаво. Наша продукція – інша, ваша високосте.

- Овочі дивовижної форми?

- Ну, не без того, ваша високосте. Сахариса називає це «сторінкою розваг».

- Про овочі та тварин?

- Так, ваша високосте. Але це хоча б справжні овочі та тварини.

- Отже… Є те, що цікаво більшості членів суспільства, наприклад, сторінки розваг – і є те, в чому суспільство зацікавлене, але що зовсім нікому не цікаво.

- Окрім суспільства, ваша високосте, – вставив Вільям, намагаючись не загубити думку співрозмовника.

- Тобто суспільство і члени суспільства – це різне?

- Гадаю, все дещо складніше, ваша високосте.

- Безумовно. Чи не хочете ви сказати, що суспільство – це зовсім не те, що маленькі громадяни, котрих ви щодня бачите з вікон? Що суспільство мислить глобальними, суттєвими, чіткими категоріями, тим часом як маленькі громадяни просто крутяться під ногами зі своїми маленькими справами?

- Мушу визнати, над цією ідеєю треба поміркувати.

- Гм. Цікаво. Я-бо завжди помічав, що розумні й інтелігентні громадяни, досить їм зібратись докупи, легко піддаються впливові найбезглуздіших ідей, – сказав Правитель.

Він обдарував Вільяма поглядом, що говорив: «Я читаю тебе як відкриту книгу, включаючи примітки найдрібнішим шрифтом» – після чого знову роззирнувся по друкарні.

- Що ж, бачу, на вас чекає насичене майбутнє. І мені не варто робити його складнішим, ніж воно неминуче буде й без мене. Я помітив, у вас тут щось монтують?..

- Ми ставимо семафорний пост, – гордовито сказала Сахариса. – Тоді ми зможемо зчитувати сигнали безпосередньо з великої сигнальної вежі. А ще ми відкриваєм корпункти в Сто Латі та Псевдополі!

Ветерані здійняв брови.

- Уявляю, – сказав він, – про скільки овочевих покручів ми ще дізнаємось. Чекатиму з нетерпінням.

Вільям вирішив стриматись за будь-яку ціну.

- Мене завжди вражало, як ті новини, що їх ви отримуєте, так точно пасують під розміри сторінок, – продовжував Правитель Анк-Морпорку, дивлячись на шпальту, над якою працював Боддоні. – Жоднї білої плями. І при цьому щодня трапляється що-небудь достатньо важливе, щоб опинитись на верху першої сторінки. Дивовижно… О, в слові «отримання» має бути дві «н».

Боддоні підняв погляд. Ціпок Ветерані майнув у повітрі й завмер, вказуючи на центр щільно набраної колонки. Гном придивився, кивнув і потягнувся до інструментів.

Шпальта лежить до нього верхом, і ще й дзеркально, подумав Вільям. А ці слова – в самісінькій середині шпальти. Але він їх таки помітив.

- Те, що ви бачите дзеркальним по відношенню до вас, часто легше зрозуміти, якщо воно ще й перевернуте, – сказав Правитель, відсутньо постукуючи себе по підборіддю срібним навершям свого ціпка. – Як у житті, так і в політиці.

- Що ви зробили з Чарлі? – спитав Вільям.

Зворотній погляд Ветерані не відображав нічого, крім щирого подиву.

- Та нічого. А що, треба було?

- Ви, бува, не замкнули його, – з підозрою сказала Сахариса, – в глибокому підземеллі, де він постійно носив би маску, а їжу йому приносив би глухонімий наглядач?

- Гм… Не думаю, – сказав, усміхнувшись, Правитель, – хоча, глибоко переконаний, із цього міг би вийти цікавий текст. Наскільки мені відомо, пана Чарлі запросили до Гільдії акторів – хоча дехто, безумовно, вважав би глибоке підземелля кращою альтернативою. Хай там як, гадаю, на нього чекає щасливе майбутнє. Дитячі ранки й усе таке інше.

- Тобто… У вашій подобі?

- Авжеж. Має бути кумедно.

- А може, він стане в пригоді й вам – наприклад, на якій-небудь дуже нудній церемонії, або коли ви позуватимете придворному художнику? – спитався Вільям.

- М-м-м? – перепитав Правитель.

Вільям подумав, що той же Ваймз добре вмів прикидатись глухим, але в порівнянні з його високістю виглядав би просто дитиною.

- У вас є ще питання, пане де Ворде?

- Пізніше будуть, – пообіцяв Вільям, концентруючись. – «Час» старанно слідкуватиме за подіями громадського життя.

- Як благородно, – сказав Ветерані. – Я глибоко переконаний, що, якщо ви звернетесь до відомого вам пана Тулумбаса, я знайду час для інтерв’ю.

«Слушне Слово у Слушному Місці»36, – подумав Вільям. Яким би неприємним не було це знання, його пращури завжди були в перших лавах. Будь-яка облога, засада чи несамовитий штурм укріплених районів не обходились без когось із де Вордів, що кидався в бій – по смерть, чи славу, а часом і по обох. Для де Вордів не існувало ні надто сильного ворога, ні надто болючої рани, ні надто важкого меча. І доки інстинкти Вільяма боролись із його язиком, він відчував за своєю спиною пращурів, що штовхали його в бійку. Ветерані надто відверто з ним бавився… «Що ж, коли вже помирати, то з музикою… Вперед – по смерть, по славу, чи по обох!»

- Я переконаний, ваша високосте, що, коли б ви не забажали дати інтерв’ю, «Час» буде до цього готовий, – сказав він. – Якщо вистачатиме місця.