terri-pratchet-pravda

З темних небес знову сіялась мжичка. Міст Батона був відносно пустий; Вільям скрадався в тіні, насунувши капелюх на самісінькі очі.

Раптом невідь-звідки почулося:

- Ну що, пр-риніс свого папірця?

- Пане Кость? – спитав Вільям, нагло вирваний з глибини своїх думок.

- Я віправляю… провідника. Йди за ним, – сказав невидимий співрозмовник. – Його звати… Дзвіночок. Просто йди за ним, і все буде добре. Гаразд?

- Гаразд.

Кость мене бачить, подумав Вільям. Отже, він зовсім поруч.

Дзвіночок видибав із сутінків.

Це був пудель. Чи щось схоже.

Колектив «Ле Пуаль дю Ш’єнн» – салону краси для собак – перевершив сам себе. Будь-хто перевершив би сам себе, аби лише Старий Тхір Рон якомога швидше покинув приміщення. Вони накручували, напахчували, намащували, робили завивку, промивку, просушку, вжили парфуми й шампунь – і тільки манікюрниця зачинилась у туалеті, відмовившись виходити до кінця процедур.

Результат виявився… рожевим. Рожевість була лише одним з аспектів, але це була настільки рожева рожевість, що вона домінувала над усім, включаючи навіть хвоста з фігурно обстриженою китицею на кінчику. Груди собаки мали такий вигляд, ніби їх прострелили великим рожевим ядром, і воно загрузло в них до половини. А ще була велика блискуча грива. Аж надто блискуча – так скло нерідко блищить яскравіше за діаманти, бо склу є що доводити.

Загальна картина являла собою не стільки пуделя, скільки невідому науці пуделеподібну потвору. Все окреме в ній наштовхувало на думку про пуделя, проте загальний вигляд наштовхував хіба що на думку про втечу.

- Дзяв, – сказала потвора.

І в цьому теж щось було негаразд. Вільям знав, що такі собаки дзявкають, але цей, він був певен, сказав «дзяв».

- Хороший… – почав він, і затнувся: – …песик.

- Дзяв-дзяв-дзяв-чорт-дзяв, – сказав пес і побіг уперед.

Вільям здивувався був з «чорта», але потім вирішив, що собака чхнув.

Пудель продріботів по грязюці й зник у темряві.

Через мить його писок виткнувся з-за рогу.

- Дзяв?

- Ох, так. Перепрошую, – сказав Вільям.

Дзвіночок провів його брудними східцями до старої стежки, що йшла вздовж берега. Її було завалено сміттям – а те, що лишається лежати на узбережжі Анк-Морпорку попри всю діяльність збирачів сміття, є справжнім сміттям. Сонце рідко зазирало сюди навіть погожого дня. Тіні намагались не рухатись, і водночас текти разом із водою.

Тим не менше, серед навалених під мостом колод горіло багаття. Вільямові ніздрі закрились, і він зрозумів, що прибув на побачення до Гурту-під-Мостом.

Стежиною, що вела під міст, і в минулому мало хто ходив. А те, що вона лишалась пустельною за нинішніх часів, було заслугою Рона та його приятелів. У них не було майна, яке можна було би вкрасти. Власне, у них взагалі практично нічого не було. Час від часу Гільдія жебраків розглядала питання їхнього вигнання з міста, проте без надмірного ентузіазму: навіть жебракам потрібно дивитись на когось згори вниз, а гурт був настільки внизу, що з певного погляду міг би вважатись верхівкою. До того ж, у Гільдії вміли цінувати справжнє мистецтво; ніхто не вмів плювати й сякатися так, як Домовина Генрі, ніхто не мав стільки зиску зі свого каліцтва, як Арнольд-Колобок, і ніщо на світі не смерділо так, як Старий Тхір Рон. Скалатинова олія могла би правити йому за дезодорант.

І щойно у Вільямовій голові промайнула ця думка, він зрозумів, де ховається Гав.

Неприродно рожевий хвіст Дзвіночка зник у купі дошок, колод та уламків, що їх члени команди називали «Оте», «Хня!», «Го-го» та Хата.

Вільямові очі почали сльозитись. Вітерець і так залітав під міст украй рідко. Вільям рушив на світло.

- Е-е-е… Доброго вечора, панове, – видушив він, киваючи постатям, що скупчились довкола зеленавих язиків полум’я.

- Я хочу побачити колір того твого папірця!27 – наказав звідкись із темряви голос Костя.

- Е-е-е, гм, такий, сіро-білий, – сказав Вільям, витягаючи чек.

- Схоже, все правильно. П’ятдесят доларів. Сума, підпис, – сказав Кость. – Я пояснив концепцію своїм колегам, пане де Ворде. Мушу сказати, це було нелегко.

- І якшо спробуєш нас намахати, ми прийдем до тебе додому! – втрутився Домовина Генрі.

- І що зробите? – спитав Вільям.

- Станемо попід дверми і будем там стояти вічно! – сказав Арнольд-Колобок.

- І підморгувати твоїм гостям, – сказав Качур.

- І плювати їм на чоботи, – додав Домовина Генрі.

Вільям спробував вигнати з голови думку про реакцію на це пані Секретової. Натомість він сказав:

- А тепер я можу побачитись із собакою?

- Покажи йому, Роне, – наказав голос Костя.

Важка пола Ронової шинелі відійшла вбік, явивши Ґава, що закліпав на вогонь.

- То він був у вас?! – сказав Вільям. – Все так просто?

- Креветко!

- Кому спаде на думку обшукувати Старого Тхора Рона? – риторично спитав Кость.

- Слушно, – сказав Вільям. – Дуже слушно. Й обнюхувати теж.

- Тепер ось що: не забудь, що він старий, – сказав Кость. – Та й р-раніше не був генієм. Я маю на увазі, тут усього лише собаки, що розмов… тобто що тут особливо розмовляти? – поквапився голос. – Словом, не чекай філософських дебатів, оце і все.